Читати книгу - "Іван Сірко, великий характерник"

коли не малий, тоді слухай. Але це зовсім не казочки, Іванку, зовсім не казочки.

Хлопець аж принишк. Він передчував: те, що почує він зараз, для нього надто важливе. Він ясно відчув це.

* * *

— Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку. У той давній час силами природи волхви керували. Все корилося їм. У спеку могли вони дощ накликати, а в дощову пору хмари з небес прогнати.

— Як це?

— Слухай, не перебивай… А на тому горбкові високому, з усіх сторін видному, на тому самому місці, де цього вечора Марену молодь палила, капище було. Мусиш знати, капище — це особливе місце, де славили люди Богів, дітей на життя благословляли і на той світ померлих споряджали. Головні справи рішалися на капищі. І коли хто не знав, як бути і що робити, приходив сюди, до волхва Богодара, який поставлений був Богами людям допомагати.

У Богодара донька була, Дана. Гарна, як весняний пагін, що тільки-но розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар — змалечку перейняла від батька науку, вміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася до її рук. Так воно було…

— І я так хочу! — не стримався хлопець.

— Ти вмієш це відтепер.

— Не вмію.

— Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє.

— Як це?

— Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя?

— Я знаю, знаю! Воно хоче води! — вигукнув хлопець.

— То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього.

Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком в його долоню. Підливши у мисочку води, спостерігав, як звірятко пило її, смішно злизуючи язиком маленькі краплі на стінках дерев’яної миски. Коли ж вовченя вдовольнилося, малий, взявши кварту із травами, всівся знову на лежак:

— Розкажіть мені ще про Дану.

— Ти хочеш знати?

— Хочу.

— Що ж, тоді слухай… Якось красуня-Дана побачила на узліссі пораненого сокола, який волочив по траві пошматоване крило. Зцілюючи його, дівчина дізналася, що насувається на край наш лихо. З тим і пішла до батька.

Але мудрий волхв, вислухавши її, тільки й відповів на те: «Що пошлють Боги, те й матимемо». Бо ж думав Богодар, що лихо навідається до них нескоро.

Але вже наступного ранку загін хазар наскочив з повелінням: «Відтепер мусите нашій силі коритися, зброю і воїв надсилати, а назавтра збирайте в дорогу доньку волхва, про яку почув наш правитель-каган, що має вона вроду і вміння неабияке — мову звірів і птиць розуміє. Хоче наш каган за дружину її мати. А коли не зробите так, матимете лихо велике. Нікому не буде пощади».

— Тату, що маємо робити?! — з розпачем вигукнула Дана.

Ні слова у відповідь не сказав їй батько. Спершись на корчувату палицю, поплівся на капище. Весь день провів мудрий волхв на самоті, з Богами раду радячи. Темного вечора зустрівся з донькою:

— Велінням Богів мусиш, донько, покоритися.

— Ніколи! — гордо заявила красуня.

— Маєш народ наш врятувати.

Зажурилася Дана, сліз не сховала. Та що робити, коли вона одна могла врятувати всіх людей.

— Тату, я поїду до кагана, тільки ж дозволь мені останній дар Богам віддати.

— Який?!

— Не хочу невинною дістатися нелюбому чужинцю. Нехай той, хто прийде першим на капище, моїм стане.

Розгнівався батько:

— Чи мислиш, що говориш?

— Не до батька, а до великого волхва Богодара звертаюся. Дозволь мені це зробити, бо інакше втоплюся в забутій криниці, тільки й бачитимуть мене.

— Доню моя рідна, що ж це таке ти намислила?

На коліна стала заплакана Дана перед рідним батьком:

— Великий волхве, пусти мене, чуєш?

Мусив Богодар поступитися.

…Коли підійшла Дана до капища, побачила на місці священному тінь схилену, а неподалік — коня у збруї.

— Хто ти? — здивовано запитала юна волхвиня.

— Я… подорожній. А ти хто?

— Я — Дана, донька волхва Богодара.

— А що ти шукаєш тут, дівчино? — підвівся з трави незнайомець.

— Свого судженого.

— Овва яка! — засміявся той. — Хіба пізньої ночі шукають суджених?

Заплакала ображена Дана і розповіла незнайомцю про своє горе.

Вислухав він її, аж тоді сказав:

— Ні, не буде так, чуєш! Не треба тобі жертву приносити. Боги переклали твою важку ношу на мої плечі. Тож не думай про свій смуток, а йди до батька. Повертайся, дівчино, додому.

— Хто ти, рятівнику мій? — запитала наостанок дівчина.

— Завтра дізнаєшся, — засміявся юнак на це і, скочивши на коня, зник у нічній темряві.

Всю ніч не могла заснути Дана. Хіба їй було до сну? Не спав і батько, боячись і словом образити доньку, що, як думалося йому, здійснила те, що надумала…

А на світанку в цих краях була страшна битва. Русичі на чолі з князем Святославом — відважним і рішучим воїном, який найлютішої битви не боявся, вщент розбили ненависного ворога. Крові ворожої пролилося стільки, що всі ручаї багрянцем клекотіли. В бою загинув хазарський каган.

З великою радістю вітали люди переможців. А найбільше раділа Дана, яка вибігла з горнятком чистої води назустріч руському війську.

Князь Святослав, який їхав попереду воїнів, зупинив біля неї коня. Напившись води, подякував:

— Смачна вода з твоїх рук, Дано.

Голос видав князя. Здивовано звела на нього брови дівчина — нічний співрозмовник сидів на коні! Не стримала дівчина сліз радості:

— Дякую тобі, князю, що врятував мене і вберіг… честь мою.

Волхв Богодар, почувши слова доньки, зрозумів усе. Тому й теж вклонився низько славним войовникам, які порятували більше, аніж могли. А князь Святослав — гордий поборник справедливості та честі, як вітер стрімкий, понісся вдалину. Чимало ворогів залишилося на його шляху, яких мав він побороти, щоб захистити землі руські від зла і неправди…

* * *

Як заворожений, слухав Іванко розповідь сивокосої баби. Коли ж та вмовкла, не стерпів:

— А де тепер князь Святослав, бабо?

— Гм… Де він тепер, питаєш? Давно це було, синку. Дуже давно. Немає на світі славного князя, підступом побороли його злі вороги. І тільки в душах гордих оживає він іноді, щоб наснагу віддавати іншим. От і тобі, може, передасться якийсь окрайчик, якщо ростимеш удатним та сміливим.

— Я буду таким. От побачите!

— Авжеж, що побачу, — посміхнулася на це.

— Я виросту таким, як князь Святослав, і всіх-всіх ворогів поборю.

— Звісно, що побореш, — не заперечила і в цьому.