Читати книгу - "Іван Сірко, великий характерник"

class="p1">І вже зібралася братися до справ, коли ж він, нагадавши щось там собі, вигукнув:

— А Дана?! Що сталося з нею?

Зупинилася на порозі:

— Що з нею могло статися, синку? Стала Дана великою волхвинею. До неї, після смерті волхва Богодара, люди йшли. Вона їх зцілювала, від біди рятувала. Знаною була на всі усюди. А коли з’явилися християни, поруйнували капища, прогнали волхвів — біда настала. В густих лісах заховалася від їхнього безумства велика волхвиня. За нею пішли й ті, хто не схотів прийняти чужинської віри. Оце й все, Іванку.

— А потім?.. А що було потім, бабо?

— Нічого… Кажу ж тобі, оце й все. Я — остання волхвиня з роду Богодара.

— Скільки ж вам років?

— Цього ніхто не знає, — посміхнулася стара.

— То, може, ви — Дана? — підійшов до неї близько, зазираючи у її лице.

— Може, й Дана, — вона сміялася вже вголос.

— Ні, ви не Дана, — зітхнув сумно.

— Чому ж це вже й ні? — зацікавлено позирнула в його оченята.

— Коли б ви були Даною, то були би ще старішою, і зосталися б зовсім без зубів. Ось так.

— Авжеж, — заливаючись сміхом, сивокоса баба відкрила перед ним рот без єдиного зуба.

Кварта з трав’яним чаєм випала із рук хлопця.

СІРИЙ ПОБРАТИМ

Віз, запряжений усіляким крамом, в’їжджав у двір. Бліда й змарніла, стояла Марія Половчиха на подвір’ї, зустрічаючи свого господаря.

— Що це ти, жінко, немов не рада моєму поверненню? — Дмитро Половець, втомлений, а все ж щасливий поверненню додому, підкрутив запилений вус.

— Чи, може, козака іншого собі прийняла?

В очах жінки зблиснули сльози:

— Таке щось скажеш?! Тут так уже змучилася. Боже мій, чоловіче!.. — голосно ридаючи, впала на його груди.

— Що сталося без мене?! — відсторонивши її, Дмитро Половець грізно насупив брови.

— Маю тобі сказа… — і недомовлене слово затихло в її вустах.

— Тато повернувся! — дзвінкий вигук кинувся з-за тину. До воріт радісним сміхом покотився Іванко.

Дмитро Половець пригорнув голову хлопця дужими руками, важкі зморшки розгладилися на чолі:

— Ось так треба зустрічати чоловіка з дороги, жінко! Бачиш, як мій козарлюга зустрічає. А то ти, як і не рада.

— Не зважай, не зважай, соколику, — лебединим помахом горнулася до обох, не знаючи, що робити й що казати з великої радості. Безтямно обхопила голівку Іванка, покрила поцілунками: — Синочку мій, любий!

— Тьху ти! — насмішкувато сплюнув чоловік. — Малий був поряд, а вона он як його виціловує. Так, наче вік не бачила. А мене й обійняти не хочеш?

— Ой, Боже ж мій милий, — сміючись і плачучи водночас, пригорнулася до чоловіка. — Що ж це я? Ріднесенький, повернувся, добився додому…

— Та чом було й не добитися, коли в гурті. Ну, йдемо до хати, там і поговоримо, а то завели на подвір’ї не знати що, на сміх людям.

Щаслива Марія Половчиха витерла сльози:

— Йдемо ж до хати, ріднесенькі, — на ходу погладила Іванка по голові.

В її голосі, рухах чулося стільки ніжності й любові! Та як могло бути інакше? Три дні поспіль оббігала сердешна всі яруги та околиці, шукаючи сина. Три дні металася поміж людей, питаючи в них допомоги. Нічого. Ні слуху, ні духу.

І ось тепер найтяжчі дні стали позаду. В одну мить чорне горе змінилося на велику світлу радість. І чоловік, і син, були поряд. Що іще треба вірній дружині та люблячій матері? Все щастя її було разом з нею. Їй так втішно було цієї миті.

* * *

Доки чоловік давав розпорядження у дворі, щаслива Марія пестила сина, змиваючи його лице літеплом.

— Давай, синочку, знімемо сорочечку, вмиєшся гарно.

— Не хочу! — потупив очі.

— Вибити його треба як слід, щоб не вештався, — від причілка бубоніла служниця, гнівно позираючи на малого пройдисвіта, та Марія, цілком вдоволена щасливим завершенням усього, не слухала її.

— Піди до комори, внеси до столу солонини та меду, — звеліла невдоволеній молодиці, аби чим мерщій залишитися з сином наодинці.

Та, осудливо хитнувши головою, подалася за двері. А Марія, за тих кілька днів знудившись і сплакавшись за своїм єдиним синочком, гомоніла до нього тепло-тепло, так, ніби погідним вітерцем обвіваючи його неспокійні думки, потішаючи малого:

— Ніхто тебе й пальцем не зачепить, синочку, сама ж і винна — відпустила на свою голову. Послухай-но, що ми зробимо: ми батькові нічого не казатимемо, так буде ліпше. А зараз давай-но вмиватися, бо ж бог зна де ти й віявся… — і затихла. Ні слова! Жодних докорів у такий радісний день. Про все пізніше. Ниньки не слід полохати радість. Горнулася мати сяйвом усміху до сина. — Треба вмитися, Іванку. Дивись-но, яка сорочечка на тобі.

Пильно поглянула. Що це? На всю довжину сорочки ззаду — велика латка полотнини. «Де ж він був усі ці дні? Хто це зашив?» — знову боляче забилося в скронях. Поглянула синові в очі. У відповідь потупив свій погляд. «Не скаже. Нині не варто й питати. Не треба й говорити про все це. Хай, потім. Та й Дмитрові скажу не тепер. Чого в такий день заводити?»

Рвучко взялася за поділ сорочки:

— Скидай, спалимо у вогні.

Щось заскімлило під сорочечкою.

«Боже мій, що за проява?! Чи ж не щеня притягнув?»

Коли ж з-під сорочки на долівку викотилося сіре вовченя, мимоволі скрикнула. Донька лісника зразу ж розпізнала гаразд цього, бодай ще маленького, та найлютішого лісового звіра. Того, якого всі люди жахаються. З переляку немов оніміла.

— А це що за звіряку завели без мене? — на порозі став господар.

* * *

— Де ти взяв цього вовка?! — Дмитро Половець стояв над сином, як скеля, намарно допитуючись в нього про вовченя, що злякано заховалося під лаву. На всі батькові намагання дізнатися правду Іванко насуплено мовчав.

— Хто тобі дав його?

Хлопець шморгнув носом, та й тільки.

— От упертий! Бити тебе, чи що? — насупився Половець. — Жінко, — обернувся до Марії, що мовчки та якось аж ніби принишкло поралася біля столу, — а чого ти мовчиш на це? З твоєї згоди зроблено?

І тоді Половчиха не стрималася. Сльози, які вона так гарно сховала на дні серця, щойно скінчилися всі біди, ці сльози знову пробудилися, затим вибралися з потаємного сховку, рясним потоком полилися з її очей.

— Та що це за напасть? Цей мовчить, як бусурман, а ця плаче! — Дмитро Половець не на жарт розлютився. — Вернувся додому так, наче не в свій дім ступив. А ну ж бо, розказуйте мені, що тут у вас і як. Бо