Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

і я. Бо у мене контроль, — міністр урочисто повернувся до мене. — Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Ну от. А який ми з цього повинні зробити висновок?

— Що ти — не перша, але й не друга людина у державі, — тверезий Пашин цинізм не зменшував загального градусу. Міністр був вищий за будь-яку іронію.

— Це — само собою. А ще?

Ми мовчки перезирнулися. Розмова зробила настільки несподіваний пірует, що заготованої відповіді ні в кого не знайшлося.

— А те, що ти, Серьога, повинен одразу до мене звертатися напряму. І стільки разів, скільки буде потрібно. Бо інакше кожен мій заступник може стати головнішим за мене.

— Геніально! — резюмував Павлюк-паша.

— Потужно, — додав генерал.

А я подумав, що, попри глибоку філософію, міністру не завадило б хоч трошки уявляти, що насправді коїться у його відомстві. І про те, що звертатися з діловими питаннями напряму — найдурніше, що можна вигадати. Він, звісно, пообіцяє розібратися, але далі у будь-який спосіб уникатиме конкретної відповіді, бо з п’яних очей світ виглядає зрозумілішим, а власна могутність — більшою, ніж є насправді. Адже насправді звільнити держслужбовця навіть за санкції міністра — справа не така проста. От якби Ґенек взяв його на гарячому — інша річ, але наш бравий кавалергард зараз гучно підсміювався дурнуватим сентенціям «не першої, але й не другої людини», та й взагалі він не був охочий до конкретних, а тим більше продуктивних дій.

— Ну, тоді я побіг. Всім — пока, — Віталік тим часом підвівся і за колгоспною звичкою став послідовно тиснути усім руки.

— Пока! — озвався Ґенек.

— До побачення, — ґречно мовив я. А коли завершилося прощання з господарем кабінету і за міністром закрилися двері, уточнив у простір. — І що, у такому стані він поїде керувати міністерством?

— Щоб ти знав, керувати в нашій країні можна тільки у такому стані. Інакше збожеволієш, — мудро зауважив Паша. — Якби керівники не пили, все вже давно розвалилося б до бісової мами.

— Це ти у міністра філософії набрався? — поцікавився я. — Хоча, з іншого боку, теорему Ґеделя ніхто не відміняв.

Молодий генерал здивовано підвів брови — у КГБшних академіях такого не проходили. От вона — перевага технічної освіти, а точніше наукової роботи, якою я займався на старших курсах, коли ще планував працювати за фахом.

— Це з вищої математики, — пояснив я і з міркувань гуманізму додав. — Теорема про те, що послідовність і регулярність рано чи пізно призводять до суперечності. А якщо періодично напиватися, то можна ще якось жити.

— Бачиш! Математик, а розуміє! — Паша потер долоні. — Чуєш, Ґенек?

— Та взагалі, супер! — генерал уже вдруге за сьогоднішню зустріч поплескав мене по плечу.

Чого ця гебешна морда до мене вчепилася? Проте, окрім цього питання, я мав ще декілька:

— Хотів би уточнити з приводу москалів. Що це за історія?

— Москвичів, — поправив з посмішкою генерал.

У мене не було настрою заглиблюватися у філологічну полеміку, тому я просто перевів запитальний погляд на Пашу.

— Та звичайна історія. Вивів на мене віце-прем’єр москвичів, — він зиркнув на генерала, потім перевів погляд на мене і посміхнувся. — Чи москалів. Виявилося — наші давні знайомі. Пам’ятаєш свого друга, Франкенштейна?

— Вовку? Зачекай, у них же там ніби проблеми.

— Викрутилися. Знаєш, як це робиться — там лягли, там нахилилися.

Господар кабінету зареготав — і Ґенек приєднався до веселощів своїм казенним сміхом. Сміявся він якось сухо, самими губами і так, неначе будь-якої миті готовий був спинитися. Зазвичай людський сміх має свій цикл, як музика — початок, кульмінація і кода, але Ґенек хихотів рівно, якщо не сказати одноманітно, й уривав сміх абсолютно нелогічно — за якоюсь внутрішньою командою. Гебешники навіть тут залишаються гебешниками.

— Тільки ти мою позицію в цьому питанні знаєш, — зауважив я поперек веселощів. — Такі варіанти — без мене. Я під них не лягатиму і не нахилятимусь.

Паша припинив сміх і замахав своїми довгими руками:

— Твою позицію ніхто не чіпає. Це бізнес. Тільки бізнес.

— Настільки не любить москалів? — запитав Ґенек.

— Маю право, — відрізав я.

— Поважаю принципових людей! — генерал уже втретє потягнувся до мого плеча. Що це з ним сьогодні?

— Так я тобі любити і не пропоную, — повів далі Паша. — З’їздиш, подивишся. Там тепер цілий холдінг. Різні бізнеси. Вони тобі розкажуть і покажуть. А ти їм розкажи про наші можливості, — він коротко хихотнув. — Хай бояться. Тільки дивися, не розкривай ніяких ноу-хау.

— Постараюся.

— Тим краще. Значить, ми в тобі не помилилися. Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, так казав класик?

— Товариш москаль, на Україну зуби не скаль, — відповів і я цитатою.

І тут Ґенек зауважив ні сіло ні впало:

— На Серьогу можна покластися.

— Ти в цьому сумнівався? — уточнив Паша.

— Ні, але після вчорашнього…

— Вчорашнього? — в один голос здивувалися ми.

Ґенек повів своєю чорнявою головою:

— Вчора послав на хуй мою людину. Двісті тисяч живими грошима, а він не взяв!

Стоп. Які двісті тисяч?

— Уявляєш? — вів далі лискучий генерал. — Мій старий агент Льова, зараз у Штатах живе, приїхав тут на пару днів, то я йому кажу, сходи, кажу, до Серьоги. Двісті тисяч, як одна копійка, в дипломаті.

Так от у чім справа! Леон Бердичівський, громадянин США! Ах, паскуда! Ніяк не можу звикнути до поєднання в одній людині кавалергардської виправки і поведінки низькопробного провокатора.

Тільки навіщо провокувати своїх? Втім, хто сказав, що для Ґенека я — свій? А якби я ці гроші взяв — цікаво, чи розповів би він про це з такою ж щирою безпосередністю, а чи просто змусив мене писати на Пашу? Швидше, останнє.

— А з яких це ділов ти не взяв двісті тисяч? — здивування господаря кабінету було цілком щирим.

Найбільше мені зараз хотілося заїхати перспективному генералові в його сяюче табло — з дитинства ненавиджу провокаторів. Але гебешники вміють використовувати сплеск емоцій не гірше за дипломати з грошима. Тому замість мордобою я розсудливо зауважив:

— Невигідно. Хабарі — це хліб чиновницький. А я — бізнесмен, — голос мій звучав на диво спокійно, аж Ґенек сторожко скосив очі. — І знаю, що заробити завжди можна більше, ніж тобі принесли у конверті. Тому коли пропонують хабара, значить, насправді збираються кинути.

— Логічно.

— Ні, ну ти слухай, — вів далі Ґенек, не забуваючи уважно спостерігати за моєю реакцією. — Льова мені каже: бачу — щось тут не так. Не може людина відмовитись від таких грошей. І знаєш, що він зробив?

— Ну?

— Залишив на порозі, попід дверима. Дипломат з баксами.

— Та ти шо?! — Паша здивовано подивився на мене.

Я