Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

все-таки президент, але й нам дещо залишиться. Є за що поборотися.

— Отож. Майже тисяча відділень, це що, мало? Тут, блін, можна прожити незалежно від Неньки. Самим по собі, як Робінзон Крузо.

Паша нещодавно купив собі нову двадцятиметрову яхту — і тепер його постійно тягнуло на морські аналогії.

— Я отримав повну підтримку, розумієш? — повторив він із притиском. — Вважаєш, що за це не варто заплатити?

Ну, у повну підтримку я не вірив — не існує у нашому світі повної підтримки. Але виключити ймовірність того, що подібна розмова й справді була, теж неможливо. Швидше за все, істина знаходиться десь посередині — свіжа думка, чи не так?

І саме під час того, як у моїй голові формувався цей мудрий висновок, телефон на Пашиному столі оголосив секретарчиним голосом.

— До вас міністр.

Не встиг пролунати останній звук, як двері кабінету прочинилися — і на порозі з’явився він — Віталік, наш міністр на прізвище Матула. Або ж Віталік Матула на прізвисько Міністр, як називали його позаочі.

— Здоровенькі були!

Усі підвелися назустріч. Все-таки міністр — не остання людина в країні, навіть якщо він зовні нагадує колгоспного гармоніста. Ну й розмова відповідно перемістилася до зимового саду із видом на київські дахи. Там стояв стіл та м’які фотелі для неформальних нарад. Бо ж міністра не посадиш за довгий стіл для відвідувачів. Міністр — це не відвідувач. Міністр — це міністр. Нехай він і Віталік.

— А коньяк у вашій хаті наливають? — поцікавився гість. — Після колегії якось дивно хочеться коньяку.

Дівчата принесли коньяк. Пішла розмова ні про що, як це завжди буває з міністром. Він же не може одразу повідомити, для чого приїхав, статус не дозволяє.

— У тебе, Серьога, там така гарнюня сидить, в офісі, — звернувся Віталік до мене, сьорбнувши півкелиха одним духом. Він не міг пропустити повз свою увагу жодної спідниці, зміцнюючи таким чином мої асоціації з образом колгоспного гармоніста.

Паша зіщулився:

— Це твоя Чіпакумпала, чи як її там?

— Та ну, згадав! То було давно і неправда.

— А що це ти зараз оце сказав? — зацікавився міністр. — Чіпа… що?

— Чіпакумпала. А тобі Серьога не розказував цей прикол?

— Ні, а що?

Довелось у тисячний раз розповідати історію про Чіпакумпалу, хоч, зізнаюся, вона того варта. Завжди виконую її на біс і завжди отримую задоволення.

Це була, мабуть, найкоротша кар’єра секретарки мого офісу — три дні. Перший день — інструктаж. Другий — робота. Третій почався з того, що дівчина простягнула мені маленький аркушик паперу. «Поки вас не було» — стандартна офісна форма. І далі у графі «Дзвонили»…

— Хто? — не зрозумів я одразу.

— Там написано, — янгольським голосом пояснила секретарка.

— Чі-па-кум-па-ла, — вже вголос прочитав я.

Дівчина радісно кивнула.

— А що це таке?

Вона розгубилася:

— Він так сказав. Я думала, ви знаєте…

Бути начальником — нелегкий хрест. Треба розуміти, що одне твоє слово може просто-таки вбити живу людину, тому я намагаюся тримати емоції в собі, а особливо, коли вони просто-таки прагнуть вивергнутися назовні.

— Катрусю, — сказав я Сапулі, коли вона зайшла до кабінету. — Поясни цій дівчині, що коли зранку миєш вуха компотом, треба кісточки випльовувати.

— А що таке?

Я простягнув аркушик.

— Гм, — сказала вона і вийшла до приймальні.

Звісно, вбити вона її не вбила, однак наваляла з усією жіночою безпосередністю. І заразом обрахувала, що воно за «Чіпакумпала» така — просто, як слідчий.

— ЧП «Купава», — похвалилася Сапула, повернувшись. — Розумієш, це було ЧП «Купава», тобто приватне підприємство, а російською — ЧП.

Ми посміялися.

— Що за люди?! — дивувався я. — Не зрозуміла — перепитай! Чого записувати повну ахінею?

— Та для неї тут усе — однакова ахінея.

— Точно.

Після прочухана дівчина була тихішою за серпневий світанок. А коли я повернувся з чергової зустрічі — підвелася назустріч з-поза стійки і, віддано, якось по-собачому зазираючи в очі, простягнула ще один папірець.

Я подякував і глянув. У графі «Дзвонили» було акуратно написано «Нечипукала».

Бідолаху звільнили того ж дня, а Сапула досі дорікає тим випадком — адже секретарок я завжди затверджую особисто. До речі, «Нечипукалою» виявився Володя Нечипорук, директор «Сезонів моди».

Міністр щиро реготав, б’ючи себе від задоволення по колінах. Генерал поводився стриманіше — він взагалі шкодував емоцій, що характерно для людей його професії. Паша радісно щирився, як від старого улюбленого анекдоту. Дурних секретарок вистачає, але не кожна здатна утнути подібне.

Однак у цій приймальні секретарки зовсім не були дурними, тому швидко принесли нам ще коньяку.

Вони знали Віталіка-міністра не перший день і добре вивчили його звички.

— Ну, будьмо!

Всі, окрім господаря, випили. Він провів уважним поглядом кожен ковток і тільки зітхнув.

— Так чого я заїхав, — нарешті перейшов до справи Віталік. — Мені віце-прем’єр дав вказівку щодо москвичів. Так я хочу, щоб прямо зараз… щоб не відкладати. У тебе хто за них відповідає?

— Осьо.

Пашин палець вказав у моєму напрямку — я здивовано підняв брови:

— Скільки сюрпризів!

— Не вийобуйся. Я просто не встиг тобі розповісти. Але ти, Віталік, знаєш, Серьога — людина надійна.

— Супернадійна, — втрутився Ґенек і поплескав мене по спині.

Я повів плечем. Нема нічого доброго в тому, що тебе хвалить гебешний генерал.

— Тільки ти, Серьога, дивися, — міністр п’янувато похитав пальцем перед собою. — Як тільки якісь питання — одразу звертайся напряму. Розберуся особисто.

— Дякую. Звернуся. Там ще є кадрова проблема, — я вирішив, що настав слушний момент взятися за звільнення викритого міністерського щура.

— Кадри рєшают всьо! — повчально махнув пальцем Віталік. — Тому що ніхто не може сам керувати державою. От, наприклад, проб’єшся ти завтра до президента і скажеш йому: Данилич, треба зробити. І він згодиться: треба. То й що? Він буде робити? — міністр обвів усіх загадковим поглядом. — Фігу! Фігу він вам сам буде робити. Він покличе кого? Мене. І скаже: Матула, зроби. Ясно?

Він, здається, уже встиг десь добре заправитися, бо напади філософії не були характерні для його звичної поведінки.

— Звучить логічно, — погодився Паша.

— Отож. А буду щось робити чи не буду — це вже я вирішую. Бо, як не зроблю, ти ж не підеш до Папи скаржитись? Бо ти до нього другий раз уже не потрапиш. А якщо навіть і потрапиш, то він знову викличе кого?

— Тебе, — Паша, як найтверезіший у компанії, був сповнений цинізму.

— Точно. Мене. А я тебе пошлю, знаєш, куди?

— Уявляю.

— Правильно. Тому що третій раз до Папи ти вже точно не потрапиш. От і виходить, що головний у країні наче й він. А наче