Читати книгу - "Людолови. Том 2"

пане полковнику. Мабуть дозволите келех меду? Здається, пан змерз? Ніч холодна. Осінь…

Горленко втомлено опустився у крісло.

— Он бачите, як погано так розпалюватися, — примирливо заговорив лихвар, коли пахолок вийшов. — Пан поважився на моє старе життя, рискуючи порятунком душі саме тоді, коли я збирався запропонувати пану пристойний вихід.

Горленко мовчки дивився на нього. Він вже не міг ані дивуватися, ані сперечатися. Отупілий, виснажений довгим напруженням нервів, він весь зм'як.

— Я хотів запропонувати пану вихід, який ще тиждень тому був би для пана неприйнятний, але тепер, в зв’язку з деякими змінами в особистому житті пана полковника, він безперечно припаде пану до вподоби.

Доліва замовк, чекаючи запитань, але Горленко мовчки дивився на нього п'яними від перевтоми очима, і лихвар улесливо вів далі, поклавши свою жовту руку на його безсилі пальці.

— Я ніколи не насмілився б бути таким негречним і зазирати в чужі родинні справи, але випадковість розкрила мені все. Вчора був я у Вінниці, і в моїй присутності дружина пана полковника, чарівна пані Єля, вписала до земських книг вимогу розлуки з паном полковником. Отже, незабаром з'явиться до пана возний в цій прикрій справі.

Байдужість і втома раптом злетіла з Горленка.

— Що таке? Не може бути! — скрикнув він, підводячись. — Не може бути, — повторив він по складах. — Єля посварилася зі мною — це так, але ж у нас діти, мої діти!.. Вона поїхала відпочити до батьків… Вона незабаром повернеться.

— Ні, пане. Прикро мені чути ваше справедливе обурення і здивування, але це так.

І, бачачи, що Горленко готовий знов схопити його за горло, Доліва розважливо відсунувся за стіл і показав гостеві на свій лисий череп.

— Я надто, пане, старий, щоб жартувати такими речами. Справу зроблено. Пані Єля вимагає розлуки, щоб знайти собі інше щастя і звити нове родинне кубельце.

— Брешеш, гаспиде! — грюкнув Горленко кулаком по столу. — Брешеш! Доведи свою чортову брехню, або я розчавлю тебе, як черву!

— Як пану завгодно, — нахилив голову Доліва-Ясенський. — Але вся Брацлавщина добре знає, що по всіх балах та бенкетах, по всіх вечірках, весіллях, та хрестинах — пан Казімір Німцевич не відходить від пані Єлі.

— Ну, зрозуміло, — урвав Горленко. — Я — завжди зайнятий, мені дихнути ніколи з полком та господарством, а Німцевичі — наші найближчі сусіди і заїжджають по неї. Адже ж не може молода, цікава жінка з'являтися в товаристві сама.

Доліва знов нахилив голову, і журлива усмішка пробігла тонкою щілиною його вуст.

— Спочатку так воно й було, але не може сонце не засліпити того, хто дивиться на нього. Отже, пан Казімір скрізь називає пані Єлю своєю прекрасною дамою.

Горленко смикнув плечима.

— Та що ви роздмухуєте кожну дрібницю! Пан Казімір — людина одружена. Він — рицар, а Єля — ще дитина. Нема чого збирати і переказувати мені брудні плітки!

Доліва ніби не дивився на полковника, а сам стежив за ним з-під напівопущених повік і з удаваним сумом хитав головою.

— Так, пане. Так спочатку й було. А тепер пан Казімір вже людина вільна: дружина його — схизматичка[51], і він не брав з нею шлюбу в костьолі, а тільки записався в суді, і цими днями взяв із нею розлуку.

— Як-то?! — ахнув Горленко. — Звідки ви знаєте?

— Стара пані Німцевичева мені розповіла. Формально причина розлуки — різниця у вірі, по суті ж — всім відомо, що — дружина пана Казіміра давно зрадила своє родинне вогнище і є коханкою пана Струся, тому пан Казімір і мріє назвати пані Горленкову своєю дружиною.

Горленко мовчав. В його пам'яті замайоріли дрібниці, що раніш проходили непомітно або іноді дратували його. Бачачи настирливі залицяння Німцевича, він частенько робив зауваження Єлі, та на кожне слово пані Єля знаходила такі серйозні і влучні докази, що він замовкав і сам соромився своїх підозр. Не хотів він уславитися як простакуватий мугир і стати знов посміховищем пана Потоцького.

Змучений тривогами цілого тижня, Горленко не скипів, не схопився за шаблю, а мовчки сидів і хитав головою власним думкам, наче прислухувався до нечутного голосу і ніби згоджувався з ним.

Доліва-Ясенський не думав, що все обійдеться так мирно. З дрожем зловтішності і страху почав він розмову, але треба було добити Горленка, відвернути його думки від боргу і навіяти йому те, що корисно і потрібно Доліві. І, якомога пом'якшуючи свій риплячий голос, заговорив лихвар:

— Я гадаю, що пану полковнику буде важко, вірніше — неможливо пильнувати своє господарство і полк одночасно. А коли нема вдома хазяйського ока — все йде шкереберть. Хлопи розбещуються, і почнуться крадіжки, ніхто не ходитиме на панщину, не сплачуватиме данин.

І стане у маєтку пана безладдя і гидота запустіння. Та й важко і сумно буде пану в порожніх покоях, на самоті з своїми думками… Кожна дрібниця буде нагадувати йому минуле і роз'ятрювати незагоєну рану.

— Так що ж мені робити? — ніби прокинувся Горленко.

— Виїхати, пане. Від спогадів, від пліток, від натяків і жартів. Саме сьогодні говорили ми про це з вельможним паном… Пан Потоцький має намір пересунути своє військо на південь, до Кам'янця. Як кам'янецький староста, він не може байдуже спостерігати, що Туреччина готується до війни. А ці лотри[52] запорожці знов пішли у Чорне море і невідомо, куди зараз прямують вони. Якщо до Стамбула — війна неминуча, і війна жорстока і нерівна — мабуть, загибель нашої коханої ойчизни. Зрозуміло, вельможний пан не бажає опинитися беззбройним перед вогнем. Він не забув свого полону і поразки у Молдавщині. Та й турки вдруге його не помилують. Отже, пан полковник має незабаром дістати наказ виступити до Кам'янця з усім своїм полком… І доведеться йому кинути напризволяще свої Хутірці…

— Але дозвольте, пане… Яке відношення?.. — урвав Горленко.

— Зараз пан все зрозуміє, - жестом заспокоїв його лихвар. — Відношення найпростіше. Певно, в пана полковника не вистачає готівки розрахуватися зі мною? Отже, я пропоную пану шляхетську справу: хай пан дасть мені в посесію свою маєтність. Вона межує з моїми власними грунтами, і тому, лише тому, наважуюся я взяти на себе цю важку і некорисну справу. Таким чином, сплата за посесію скасує борг пана полковника, тому що я виключно з співчуття до горя пана згоджуюся на таку шалену ціну, як сімсот флоринів. І нема чого пану сушити собі голову, де і як здобути грошей, і гасати з маєтку до маєтку під зливою жартів і глузливих запитань, бо вже сьогодні про вашу розлуку довідалося все околишнє