Читати книгу - "Людолови. Том 2"

він або задоволено потирав руки, або обурено опускав жовто-чорні повіки і роздратовано стукав по столу гачкуватими пальцями, коли Горленко звертався до тих, хто міг його врятувати.

Та не щастило полковникові. За двісті флоринів продав він Іллешеві жеребця, продав за безцінь ридван і смарагдовий перстень, здобутий в останніх походах, але всі зусилля його розбивалися об невидиму межу десь коло п'ятисот флоринів, і знов кидався він від лихваря до лихваря. Прибічники Доліви-Ясенського пустили чутку, що Горленко збанкрутував, і тому ніхто не згоджувався позичити йому ані флорин без коштовної застави або серйозного поручника.

«Навіщо нам рискувати своїм золотом», — міркували вони і відмовляли чемно, але рішуче.

І повертався Горленко додому виснажений і роздратований, з важким каменем думок у голові. І жах перед майбутнім стискав йому серце і смоктав, наче хробак. Як поранений звір, ховався Горленко в свій барліг і, проковтнувши трохи нудотної холодної їжі, кидався в ліжко, щоб знову схопитися вдосвіта і знов борсатися, зціпивши зуби від розпачу, зовні стриманий і спокійний, але постарілий за тиждень на десять років.

Пані Єля ні в чому не підтримувала чоловіка. Вона три дні не розмовляла з ним, а потім забрала дітей і, не попрощавшись, поїхала до батьків.

Мовчки, як належне і неодмінне, сприйняв новину Горленко. Люди перешіптувалися за його спиною, а він проходив повз них такий похмурий і відлюдний, що ніхто не наважувався одверто глузувати з нього.

Напередодні останнього терміну, коли Доліва-Ясенський повечеряв і з лойовою свічкою у позеленілому свічнику пішов до спочивальні й схилив коліна на підніжок поставця — подякувати пану Єзусу і панні Марії за здобич, біля ганку його дому в маєтку Потоцького урвався скажений чвал коня, а ланцюгові собаки зайшлися хрипким гавканням.

— Пан Горленко приїхали! — вбіг заспаний пахолок.

Доліва-Ясенський підвівся з колін, і руки у нього затремтіли. Все загинуло: риба зірвалася з гачка.

— Запроси до кабінету, — відповів він самими губами.

І пахолок більше зрозумів його з жесту, ніж з його слів. Чітким військовим кроком, дзенькаючи довгими зіркуватими острогами, наблизився до нього Горленко. Він свердлив його повним ненависті поглядом і заговорив уривчасто, задиханий, ніби збіг на стрімку гору.

— Треба нам, пане, розрахуватися. Ось гаманець. Тут чотириста дев'яносто флоринів. Залишаю панові у повну власність шубу і перстень. Поверніть мені мої позикові листи.

Доліва передихнув і побожно звів очі на розп'яття, що тьмяно вилискувало у кутку. Риба скажено хльоснула хвостом перед тим, як навіки покинути рідну стихію.

І, випроставшись, наче інквізитор[47] перед заарештованим єретиком, Доліва відповів риплячим і глузливим тоном:

— Певно, пан полковник забув, що він має справу не з лихварем, а з шляхтичем? Я взяв у пана полковника речі про всяк випадок — для звіту перед вельможним паном Потоцьким, але ж я не ярмарковий крамар. Ніяких речей я не купую і мушу по-шляхетському одержати від пана такі ж гроші, якими я врятував пана від скандалу.

Горленко мовчки дивився на Доліву-Ясенського. Поки мчав він до нього, йому здавалося, ніби справа розв'язана. Адже ж шуба і діамантовий перстень коштують понад триста флоринів, і Доліва-Ясенський частенько збуває застави переїжджим крамарям. Але як це висловити, коли Доліва ставить питання в площині шляхетської честі?

І, відчуваючи, як ноги зраджують його, а під серцем знов смокче, огидна нудота, — заговорив Горленко, і голос його тремтів і зривався:

— Пробачте, пане. Я гадав, що панові потрібні ці речі. Певно, я не добре зрозумів пана… Дозвольте, коли так, взяти на слово честі ці речі, і за два-три дні я поверну панові решту боргу такими ж грошима, як я позичав.

Це було вигідно. В інший час Доліва-Ясенський не відмовився б від такої пропозиції, але лихвар мав інше на меті.

— На жаль, ніяк не можу згодитися, — зітхнув він, дивлячись на свої жовті пальці. — Вельможний пан вимагає, щоб завтра після ранньої меси я дав йому повний звіт і всі гроші готівкою, — отже, й ті, що я позичав пану полковнику.

Холодний піт виступив у Горленка на чолі. Кінець! І, наче стратенець, що кидається на в'язничого сторожа, щоб через його труп видертися на волю, Горленко знов перейшов у наступ.

— Он як! — прохрипів він і підійшов до вікна. — Вельможний пан ще не спить. Бачите, як сяють вікна палацу? Чуєте музику? Я доб'юся його розпорядження. Він сам відстрочить мені борг або поверне мені мої речі на продаж.

Доліва-Ясенський вперше глянув у вічі своїй жертві. Горленко не відвів очей, але крізь запал воїна, у виру нерівного бою, проглядала полохлива нашорошеність зацькованого звіра. І пильні очі лихваря її вгадали. Два щури зазирнули Горленкові у зіниці і знов сховалися під пергамент повік.

— Спізнилися, пане. Сьогодні я доповів вельможному пану все. Пан граф вважає, що справа надто загальмувалася, і наказав мені поставити питання руба.

— Брешеш, негіднику — скипів Горленко і схопив недолугого лихваря. — Брешеш! І мені, і вельможному панові! Ти гадаєш, що ніхто не знає, скільки ти виторгував за пшеницю і в Гданську, і на Прутських порогах?! Знають! І будуть раді кинути тобі правду у вічі.

Він трусив Доліву-Ясенського, наче старий каптан, витягнений з скрині, і здавалося, що від недолугого тіла лихваря здіймається хмаркою порох.

— Пан збожеволів! — вискнув Доліва, безпорадно мотаючи головою. — Вельможний пан дістав повний звіт… І не стане — говорити в таких справах з різною шушваллю, як…

— Як хто? — загрозливо труснув його Горленко.

— Як різні там Балики та інше хлопство, — викрутився Доліва-Ясенський і, несподівано вислизнувши з Горленкових рук, забіг за письмовий стіл і тричі ляснув у долоні.

Мовчазний пахолок вирізьбився у чорному прорізі дверей.

— На добраніч, пане. Завтра — неділя, отже, позавтра поговоримо докладно. Я буду у Вінницькому суді з півдня аж до нишпорного часу[48], - зловтішно додав він, відбираючи у Горленка останню надію улаштувати справу сам на сам. — Стасику, посвіти панові.

Пахолок підняв свічник.

— Проше пана.

Горленко провів долонею по чолу і, хоч у кімнаті було холодно, витер мокрі від поту пальці об полу жупана. «У земському суді»…[49] Отже, Доліва впише протестацію[50] і вчинить позов проти нього.

— Пане Ясенський, — сказав він слабо, як хворий. — Почекайте хвилинку. Я ще хотів вам дещо сказати… Я довго пана не затримаю, — злякано простер він руку, тому що Доліва рушив до внутрішніх дверей.

Щури знов визирнули з-під повік, нашвидку оглянули знищеного ворога і задоволено заховалися.

— Вийди, хлопче. Тільки не спи і стій тут за дверима, бо пізно, — кинув він Стасикові. — Сідайте,