Читати книгу - "Місто Боуган"

мене, — не вгавав Мудак, — то Логан Г., то він, бля, губу розкатав, ага?

— Логан Г. — він від початку такий був, Мудаче. Якщо губу не розкатати, то й Боуганом тобі не правити, січеш? Такі тримають ніс за вітром.

Мудак розгублено похитав головою у лижній шапочці.

— Але шо той пердун старий, Ґант, йому зробе? У кого ж на Логана вуду знайдеться, ну? Він, Цибатий наш, добре захищений.

— А з нами навіть не рахуються, Мудаче. Ми ж, тіпа, просто на побігеньках. Поки що.

Вони вийшли до річки Боуган. Чорна смолиста вода, що живилася просто з боліт, жебоніла свої банальності. Мудак дослухáвся і нервувався, водив кінчиком язика по нервових потрісканих губах. Нарешті зважився висловити, що його хвилює:

— А в тебе з тою тьолкою Дженні, тіпа, все серйозно, Вовче?

— Нерозлучники, Мудаче.

— Тож от я й помітив, шо вечорами тебе менше видно.

— Скучив?

— Нє, ну вона ципа шо нада і все таке, ага. Я ж тебе не виню, малий.

— Я б їй радо дитинку зробив.

— Шо, да? Китайоза і рудий? Ото мале виглядало б, шо капєц.

— Писок стули, Мудаче.

Вони простували вперед, до скелястих обріїв. І плинула річка, і височів у сірій імлі гірський масив, і шкрябав шкарбани хлопаків розхитаний вітром вереск, і до Восьмимильного моста вони нарешті добрели.

— Бульбожерська база, — сказав Вовчик Станнерс.

Під високими кам’яними арками мосту товклися п’яні і цмулили темне вино з міхів. Нещасні душі у лижних шапочках, протертих на сідницях штанях, у стародавніх светрах. Хлопці, проходячи, зміряли їх несхвальним поглядом.

— Страшно дивитися, як люди можуть опуститися, — сказав Мудак.

— Самоповаги в них нема, от у чому проблємка, — сказав Вовчик.

Вони зійшли короткими кам’яними сходами до старого Восьмимильного шинку. Шинок стояв низько, над самісінькою водою, й берег закривав його від вітровію. Освітлював його тільки торф, що тлів у каміні, і хлопці, зайшовши, примружилися у присмерк.

Двері зарипіли зачиняючись і хряпнули за ними. У вогкій духоті шинку від їхніх мокрих пальт почали здійматися віхтики пари, як привиди червів.

Очі поволі звикали до тьмяного освітлення. Потрібну людину видивилися у дальньому кутку. Як і домовлено, той читав «Месника» і махнув хлопцям, коли ті зайшли. Це був нервовий Старигань із такими плечима, що тільки пляшки молока тягати. Перед ним стояв кухоль з бренді. По темних кутках ошивалися старі болотяні п’яниці у плоских кепках, але очей не підводили. Вовчик і Мудак перетнули кімнату й посідали на високі табуретки по обидва боки від старого. Вовчик замовив два кухлі бурштинового по пів пінти у дебелорукої кобилки з Великої Пустки за шинквасом. Вона подала кухлі повільно, пускаючи бісики розкосими очима, — дівчина, звичайно, плекала мрії про те, як її колись заберуть до міста. Хлопці підкреслено не зважали. Нарешті Вовчик прошепотів навідникові краєчком вуст:

— Я так розумію, що чоловік із газети тобі дещо передав.

— Містер Ґлісон передав.

— То ти знаєш, чого ми тут? — спитав Мудак.

— Через наводку, яка вам треба.

— І ти для нас маєш, що треба, голубе?

— Ага, мужик, шо його ви шукаєте, засвітився.

— Засвітився коли і де?

— А як я й скажу, то вам шо? Ви шо, Пустку Велику знаєте, вумні?

— Я питаю, коли і де?

— Він тіки на нічні прогулянки ходе.

— Де ходить, голубчику?

— Ходе собі й ходе, багато ходе.

Мудак зірвався.

— І якого ж хріна ця хрінь про прогулянки, хрінопикий?

— Пусткою ходе.

— От чого-чого, а Пустки-Хуюстки, — протягнув Вовчик, — тут скіки хоч.

— А окопався він де, голубчику?

— Цього не знають.

Хлопці аж попіднімали руки. Очима порадилися між собою. У них уже була спокуса пустити кров, ось тільки не хотілося потім про це доповідати Логанові Гартнетту. І бульбожер це прекрасно знав. Бульбожери — вони хитрі, як черви в нужнику.

Мудак підтиснув під себе руки, прикусив нижню губу. Вовчик, що був у їхній парі за дипломата, змінив підхід.

— А ви, пане, буває, заходите у Димопіль, та?

— Отепер, — сказав бульбожер, — ви й заговорили про те, як масло на хліб мазать.

— І що вас цікавить по той бік мосту, пане?

У Стариганя очі засяяли.

— Та мені б лизнути дурману з живота худенької курви.

Вовчик серйозно кивнув, ніби з пошани до вишуканого смаку бульбожера.

— Знайдіть нам, що просим, — і виберете собі худеньку, яку схочете. Хоч весь сезон перебирайте.

— Сезон?

— Тепла у вас буде зима, — сказав Мудак. — Завалить худенькими по саме боже-благослови, ще й на дурман-люльку лишиться, січете?

Старигань зітхнув, перед його водянистими очима постали спокусливі видива.

— Боже-боже, а скіки я намучився на маковому дурмані…

— А щойно докурите люльку, — піддразнював його далі Мудак, — вам дадуть стіки зілля, скіки в легені влізе, і ще й елю донесхочу.

— Але це — тіки якщо ви нам розвідаєте, де той окопався, — сказав Вовчик.

Бульбожер втупився в останні краплі недопитого бренді.

Покрутив келих у руках.

Допив.

Вовчик кивнув кобилці за шинквасом, аби несла ще. Вона так і зробила. Бульбожер зробив ковточок зі свіжого келиха, посмакував, делікатно повів ніздрями. Сказав:

— Отой чоловік, про якого ми говорим, то його всі шанують тут, у Пустці. У нього досі друзів багато.

— Чуємо-чуємо, голубчику.

— І такого чоловіка? Такого чоловіка, якого на сраній Пустці кожен пес знає, — такого чоловіка хочуть запопасти два психи малі зі Стиляг? Ви тіки не обижайтесь.

Вовчик примирливо підніс долоню.

— Не ображаємося, пане.

— Я от шо кажу. Якщо тут хтось хоче запопасти Ґанта Бродріка, то це нічо доброго не принесе, пойняли?

— Імені не кажіть, — сказав Вовчик.

Навідник розтер одну юдину долоню другою.

Спробував рішення на зуб.

— То що, знайдете нам срану наводку? — спитав Мудак. — Чи ми тут просто ляси точим, ну?

Старий затулив обличчя долонями. Сумовито поглянув на хлопців, і кивнув, і прикусив губу. Великим пальцем показав надвір.

— Зустрінемся під мостом за тиждень від завтрього, — сказав. — Як третю серед ночі продзвоне. І ше, хлопці, — місяця не буде.

Втрачений час: романтика

Роки проминули швидко, наче кинджал блиснув, аж ось їй уже 43. Вона щовечора блукала боуганським Новим містом, ніби справляла обряд, мовби кожен крок міг віднести її подалі від того життя, яке вона собі вибудувала. Але вона завжди поверталася додому.

На Маку були:

Шовкова шаль насиченого сливового кольору на темному, високо укладеному залакованому волоссі; трималася по-царськи, на шиї розцяцькований коштовностями нашийник, що в надвечірньому світлі тихо світиться зеленим.

За звичаєм, о цій порі боуганське зацне панство виходило на шпацір і, як належить, походжало Новим містом. Ось і Маку йде серед ніжних пань,