Читати книгу - "Місто Боуган"

що делікатно крокують уздовж гарненьких будинків із сірого каменю.

Шпацірний калейдоскоп:

Можна полоскотати чутливий ніс запахом таледжіо з крамнички авторських сирів, провести нігтями по сріблястих панчішках, які з самого Старого Лісбона возили (коли маршрут був відкритий), чи пригоститися блюдцем жасминового чаю та щоптою тютюнцю з запахом фенхелю з шинквасу, облицьованого гранітом з Великої Пустки.

Проте в цих пань жарів голод — голод на зухвале життя юності. У цих постарілих дівчатках кипіла кров племені з Висоток чи міцніли кістки породи з Манівців. Більшість грошей у Боугані — нові гроші, тож лише везіння вирішувало, в бовістинській хаті пані опиниться чи на Димопільському мосту.

Маку блукала Новим містом і спогадами і, як завжди на таких прогулянках, зіставляла маршрут із власною мапою втраченого часу.

*

Це було літо з тих, за якими починаєш ностальгувати ще до того, як вони закінчаться. Бліде знекровлене небо. Нічні грози. Кислий запах світанків. Воно принесло спокусу, і жагу, і тугу — адже все це забави літні. З манівцівських шинків долинав солодкий спів каліпсо[6]. Стиляги гризли дурман-люльки у завулку за кафе «Альядос». Із панельок на Висотках неквапом спускалися провокатори, й від них звабливо пахло озоном небезпеки.

Потасовки.

Пролита кров.

Гормон буяє.

Тоді манівцівські Стиляги виступали під стягом Ґанта Бродріка. У ті дні — вона посміхнулася спогадові — боуганські Стиляги носили підбиті цвяшками клоги на дерев’яній підошві поверх багряних шкарпеток, натягнутих до середини литки, під треніками, підрізаними по коліно, із твідовими кепками набакир, спецівку вантажників зі світловідбивальними смугами, а волосся загладжували назад — ото жевжики. Не забудьмо також про маленьку срібну люлечку для зілля на шкіряному шнурку на шиї.

На той час її мати вже відійшла, а батько слабнув. У тьмяно освітленому «Альядосі» його шкіра набувала зеленкуватого відтінку. Він увесь час кривився, весь час тримався за поперек. Маку завідувала кав’ярнею й не пасувала перед Стилягами, які там розсідалися. Вони зависали перед латунним шинквасом в «Альядосі» і дивилися на неї замріяними очима. Вона була тоненька, сімнадцятирічна, а на шпильках мовби народилася. Досить кинути погляд з-під вій, щоб розтяти хлопцеві душу. Досить цокнути язичком, як батогом, — і вони заскиглять, замилуються, закотять очі. Того літа у дні втраченого боуганського часу Маку була не панночка, а перший приз, якого жадали всі.

А Ґант був юний роззява, тільки й того, що мудрий, як повний капелюх зміїв. А що вже сентиментальний! Його, Ґанта, принесла повінь з Великої Пустки, і в Боугані всі знали, що в його жилах тече ще й пайківський сік. Резівський хлопака, польовий вогонь у крові.

Гляньте, який він був тоді:

Кремезний, з глибоко посадженими очима і квадратним підборіддям. Темноволосий, блідий, хитрий такий. Із тих, яким синці пасують. На високий лоб спадає зализане пасмо.

Батько її попереджав — мовляв, у тих пайкі все не так, як у нас, але попередження тільки додало Ґантові родзинки: батьків життя нічого не вчить.

Якогось вечора Ґант жував тютюн при шинквасі в «Альядосі», аж раптом підморгнув їй і сказав: «А як то тебе тута звуть, дівчинко мала? Маку, так же?»

— Пензлюй звідси, пайкі, — сказала вона. — Ти мені воздух портиш, січеш?

Ґант в «Альядосі» тримався так, наче був за старшого. У Боугані в літні ночі давали волю злості, у завулках тривали сутички, він втрачав хлопців на вістрі кинджалів провокаторів із Висоток. Від того згорбився.

Він кинув на Маку сумовитий погляд.

Вона відповіла йому тим же.

Ох уже мені ця миловида молодь у нещадному приморському місті: дні перетікали в солодкі ночі, здавалося, наче літо триватиме вічно.

— Маку, дівчинко, а коли в тебе зміна закінчується?

Вона аж вухам своїм не повірила, так він знітився. Він уже заправляє містом, а перед нею червоніє.

— Старий мій на ладан дише.

— Бачу, дівчинко.

— То я, знаєш, зайнята…

— Але ж колись і погулять треба. Пройдемся над річкою, Маку?

При ній він нічого з себе не корчив. Їй подобалося, що від нього віє резою. Їй подобалися нескінченні байки з Великої Пустки. Про древніх диваків, які там блукали, про шляхи, що тяглися до потайного світу Боугану. Про благословення і прокляття. Про послання, писані зорями в небесах. Ґантові кроки відлунювали Пусткою. Коли вона прогулювалася з Ґантом Манівцями, почувалася дорослою. Вони нікуди не поспішали.

— Я швидкої забави не шукаю, — сказав він.

— А тобі ніхто й не пропонує, — відказала вона.

Він часто говорив про пітьму, що зависла над містом. Він часто говорив про погані передчуття. Казав, ті приходять, ніби холодний вітерець війнув по хребту. Казав, приходять у досвітні години. Казав, що як лишиться на світі білому, то тут йому скоро і смерть. Казав, що це ясно, як день. Казав, таке в нього передчуття — казав, що в нього це у крові.

— А мені це так звучить, наче хлопець із рези хвоста піджав, — сказала вона, пучками пальців торкаючись зморщок у нього на шиї.

— У мене на таке чуйка, — сказав він.

Чорніла річка Боуган, і вони улягли її чарам. Того літа всі Манівці дізналися, що Маку з «Альядосу» попала в лапи Ґанта Бродріка. Він зізнавався їй у коханні й пояснював, що від любові страх усередині тільки розростається.

— Бо доти мені наче і втрачать було нічого, — сказав він.

— Ти мені серце розіб’єш, пайкі сраний, — відказала вона.

— Я хочу дожити й побачити, що з тебе виросте, — відповів він.

Він розповідав, що Стиляги вже плетуть проти нього змови. Казав, що багато кого підозрює.

— Це кого ж?

— Кістлявого, наприклад. Ти його знаєш.

Він говорив про те, щоб покинути півострів. Просив її їхати з ним.

— Але куди, Ґ.?

— Може… аж на той бік?

— На ті срані картопляні ями?

— Без тебе я не поїду, дівчинко.

— Не знаю я, Ґ…

— Я все для нас облаштую. А ти поїдеш слідом…

*

У Новому місті у шпацірну годину вона обережно озиралася через плече — січеш? — але хвоста не було: ніякий шпиг-Стиляга за нею сьогодні не тягався. Вона звернула у найтихішу з кав’ярень Ділового бульвару. Старигань Менніон чекав на неї на високому табуреті. Він посміхнувся, але вона не відповіла.

— У чому річ, Стариганю?

— А мені здається, все ти знаєш, інакше не прийшла б.

— Я з ним бачитися не збираюся, Стариганю.

Він передав листа.

— Ти тільки прочитай, що він тобі написав, Маку.

Ніч на пустці

Північ.

Велика Пустка.

Хатка-фургончик.

І Дженні Цзинь, гола-голісінька на дивані.

Фургончик був довгастий,