Читати книгу - "Подвійне дно"

У двері подзвонили. Я здригнулась, бо дзвінок вимогливий і різкий. Так дзвонить людина, що відчуває за собою право турбувати будь-кого, в будь-який час. Так дзвонить той, за чиєю спиною стоїть система.

— Міліція там, чи що? — Рудий стурбовано дивиться на мене. — Буди Андрія.

Та він уже не спить. Він сидить на дивані, в очах його — тривога.

— Йди до спальні і сховайся в шафу. — Рудий допомагає йому підвестись. — Сядеш на підлогу, за Лізиними сукнями. Лізо, відчини.

Я йду в пропахлий перегаром коридор. Часом я заливаю Сашків санвузол «Доместосом», аби не вчадіти від міазмів. Але сьогодні — не той день. Ну, що ж, в міліції сувора служба.

— Громадянка Климковська?

Здоровий хлоп, ще молодий, дебелий і доволі гарний. Тільки очі, холодні й прозорі, псують враження.

— Так.

— Старший лейтенант Огієнко. Я маю поставити вам кілька запитань.

— Я слухаю.

За спиною правоохоронця збились у купу мої сусідки. В очах їх — гидотне збудження. З такими обличчями ходять на чужі похорони, аби глянути на покійника, або на чужі весілля, щоб подивитись на чужих молодих.

— Ходімо до помешкання.

Я запрошую чоловіка до загальної кухні і хряскаю дверима перед самим носом Іванівни, що вже націлилась просотатися до квартири — з хворобливим блиском в закислих очах і надією про все довідатись. Я вчасно помітила її маневр і зачинила двері в сантиметрі від її старого гачкуватого носа. Хай тепер виклює собі печінку, старе божевільне опудало.

— А ви не дуже любите своїх сусідів.

— А ви що, своїх обожнюєте?

— Ні, але…

— Але що? Дозволяєте їм вільно пересуватися вашою квартирою, слухати ваші приватні розмови, лізти в ваші справи?

— Звичайно, ні.

— Тоді до чого ви завели розмову про любов до сусідів?

— Ви зараз все зрозумієте. Скажіть, громадянин Косенко Олександр Іванович тут прописаний?

— Так. Он його кімната, вона відчинена. Це його кухня і його «зручності».

— А ви де?..

— Моя кімната має великий метраж, отож я її перебудувала під квартиру. В мене є дозвіл з архітектурного управління.

— Зрозуміло. То, може, зайдемо до вас?

— Ні. Ви хотіли про щось спитати — я вас слухаю.

— Он як ви… Ну, що ж. — У його голосі чути погрозу. Ще б пак, хтось посмів зробити не так, як він того забажав! — Тоді скажіть, у яких стосунках ви з громадянином Косенком?

— Він тут живе. Я купую йому випивку і годую його.

— Чому?

— Тому що його мати, Косенко Олена Антонівна, приватизувала оці хороми на моє ім’я — з тим, що я мала доглядати її, потім поховати і приглядати за Сашком, не дати йому здохнути на смітнику. Я це й роблю.

— Але в будь-яку хвилину ви маєте право вказати йому на двері?

— Так, за законом — маю, але не зроблю цього.

— Але він неприємний сусід, так? П’яниця все-таки.

— Він п’яниця і нечупара, але абсолютно неагресивний, нешкідливий. Це вам про нього старі відьми щось наговорили? Не вірте їм, у них мізків ніколи і в заводі не було. Сашко нормальний мужик, просто слабкий, знаєте, безголовий. Антонівна добре це знала, тому й домовилась зі мною.

— Он як…

— А що сталося? В чому ви підозрюєте Сашка? Він щось накоїв?

— Ні. Справа в тому, пані Климковська, що вашого сусіда щойно знайшли мертвим. Хтось всадив у нього дві кулі. Схоже на роботу професіонала.

— Ви… що ви маєте на увазі? Що Сашка вбито? І тепер ви підозрюєте мене в тому, що я когось найняла, аби вбити його? Ось до чого були ці розмови про нелюбов до сусідів? Ви вирішили, що я таким чином спекалась Сашка, так, лейтенанте Огієнко?!

— Так, тобто, ні. Спочатку ми й справді так подумали. Але я поговорив з вами і моя думка змінилась. У вас була змога законно виселити Косенка з помешкання, але ви цього не зробили. Скажіть, де він купував одяг?

— Я купувала йому в «секонді». І мій друг, Вадим, віддавав йому старе взуття, розмір співпадав.

— Скажіть, сірий в смужку костюм від Бестіона ви йому купили?

— Ні. Хіба такі речі є у «секонді»?

— А ви не знаєте, де він міг взяти такий костюм?

— Ні. Я зранку була на роботі, оце тільки прийшла. Сашка не бачила, він спав. Я лишила йому сніданок і пляшку пива — отут, на столі, і пішла на роботу.

— Сусідки кажуть, що Косенко вийшов зранку, потім повернувся з якимось клунком, а потім знову вийшов — у костюмі.

— Це вони кажуть, а я звідки знаю? Я ж кажу: Сашка не бачила. Він був удома, спав, я чула хропіння.

— Зрозуміло. Я можу оглянути його кімнату?

— Он вона, там відчинено.

— Запросіть когось із сусідів.

— Не треба. Вадиме, іди сюди.

Рудий вийшов у коридор. Господи, хто б міг подумати, що з худого малого хлопчини виросте такий здоровенний парубійко! Огієнко з-під лоба подивився на Вадима і подався до Сашкової кімнати.

Шукати там не було чого. Кімната порожня, незастелене ліжко з брудною білизною, шафа із Сашковим шматтям, кілька фотографій ще молодої Антонівни і моя — на дзеркалі.

Я давно не заходила до нього. Я навіть не знала, що він тримає в себе мою фотографію. Чорт, я майже нічого не знала про нього, окрім того, що він — слабак і нікчема. А тепер вже й не дізнаюсь. З його смертю перервалась та ниточка, що пов’язувала його світ з моїм. Я вже ніколи не дізнаюсь, як він бачив світ.

— Негусто. — Огієнко зачиняє шафу. — А де він тримав документи?

— Здається, в шухляді, в столі. Паспорт і ще щось.

— Так, дякую, ось. Скажіть, в нього бували гості?

— Ні. Якось, ще Антонівна була жива, його компанія зламала мені двері, отож після того Сашко гостей не водив і випивкою не ділився.

— Але якісь друзі в нього були?

— Можливо, але я нічого про них не знаю. Додому, принаймні, він нікого не запрошував.

— Гаразд. Ми повідомимо, коли зможете забрати тіло. Ось мій телефон, як щось пригадаєте, повідомте.

— Добре.

Він вийшов, я зачинила двері. Рудий мовчки обійняв мене і повів до кімнати. Я знаю, про що він думає. Я теж думаю про те саме: Сашко і Андрій майже однакові на зріст, схожої статури, навіть волосся трохи схоже. І так сталось, що саме Сашко витяг зі смітника Андріїв костюм від Бестіона. От через нього його і вбили.

— Ти викинула костюм у контейнер біля будинку? — Рудий насуплено дивиться на мене.

— Ні. На сусідній вулиці.

— А поталанило знайти саме Сашкові.