Читати книгу - "Молдавські народні казки"

і кидають з вікна. Як упіймаю той шматок, то трохи вгамую голод, але частіше мамалигу хапає пес, а я залишаюсь голодний.

— Гей, хлопче! Ану впіймай те кляте порося.

Хлопчина швидко впіймав хитре порося.

Фет-Фрумос тут же його заколов і підвісив смажитись над багаттям.

— Ой, що ти наробив, безсердечний чоловіче? Хочеш, щоб мене забили на смерть! — заридав хлопчина.

— Не бійся, увечері брати свиней не будуть лічити, а завтра я з ними розрахуюся за порося.

Хлопчина, тамуючи горе, заспокоївся і став уминати смажене м’ясо, поки наївся вволю.

Тим часом Фет-Фрумос вирізав з дуба доброго кия і простягнув хлопчині:

— Візьми цього кия і потягнеш того собаку по ребрах, коли він поперед тебе кинеться до мамалиги.

Увечері хлопчина так і вчинив, як навчив його Фет-Фрумос, але те помітив Ломикамінь з вікна палацу, вибіг з нагаєм у руках і почав безжально періщити хлопчину та верещати на всю горлянку:

— Шибенику, шахраю, ти такий же безпутний злодюга, яким був твій батько! Я тебе відучу від дурних звичок, і скоріше в тебе руки всохнуть, ніж ти замахнешся на нашого собачку!

Побитий хлопчина жалібно схлипував та стогнав, нещасна мати втішала його, як могла, і голодного поклала спати.

Пізно вночі, коли все живе зборов міцний сон, Фет-Фрумос нечутно зайшов у приземкувату халупу, обшарпану вітрами, посічену дощами. Ляна Косинзяна при сліпому світлі каганця латала сорочку і коли побачила коханого, то на мить закам’яніла. Потім сльози радості вмили її почорніле від горя обличчя.

— Милий мій витязю…

— Іляно, кохана…

Вони обнялись і поцілувались.

Потім довго розповідали одне одному про свої злигодні. Нарешті Фет-Фрумос попросив дружину:

— Іляно, до ранку поший мені величезну сорочку, щоб у неї вмістилось три чоловіки.

На світанку сорочка була готова. Фет-Фрумос узяв булаву в праву руку, сорочку в ліву і вийшов на подвір’я.

Вирвидуб і Ломикамінь сиділи на ганку палацу в позолочених кріслах, товсті, наче відгодовані свині, і давали слугам різні накази.

Наймити, мов ті мурахи, кидались кожен до своєї роботи.

— Доброго ранку, брати! — привітався Фет-Фрумос.

Ті від несподіванки витріщили очі й застигли в кріслах.

— Зійдіть униз, погомонимо по-давньому, як приятелі.

В братів морозом війнуло поза спинами, і вони з острахом підійшли до Фет-Фрумоса. Той гнівно кинув їм в обличчя:

Пси ви потворні, Душі ваші чорні, Тож нема між нами миру. Живете, не згинули, Мене ж на смерть кинули, Та мені не жаль за тим, Бо вернувся я живим!

А ви гадали, що я загинув, і з моєї дружини та сина зробили собі наймитів! Де ваша совість, нелюди погані? Адже ви добре знаєте, що вам життя дароване ціною крові моєї матері. Залізайте в цю сорочку, булава вибере, де ворог, де друг.

Вони втрьох влізли в сорочку, і Фет-Фрумос швиргонув булаву за хмари. Вона ринула звідти, мов уламок скелі з вершини гори, влучила в Ломикаменя та Вирвидуба і навіки загнала їх глибоко-глибоко в землю.

А Фет-Фрумос повернувся до Ляни Косинзяни, і вони поселились у чудовому палаці. Відтоді стали жити та поживати в добрі та злагоді. Може, й досі живуть…

Фет-Фрумос і сонце
(Переклав А. М’ястківський)

Колись давно-давно, мо’ недавно, був такий час, що сонця не було, — довкола стояла густа пітьма, така густа, хоч сокирою рубай. Розказували старі люди, що чули від своїх прадідів, ніби сонце вкрав змій, але де він його заховав, не знав ніхто. Бідували люди без сонця…

Отож саме тоді на узліссі при березі річки стояла маленька хатинка, а в тій хатинці жили чоловік та жінка. Жили вони дуже бідно — не мали ні хліба, ні солі, ні худобини на подвір’ї. Як могли, перебивалися з дня на день. Жінка залишалась дома, а чоловік ішов шукати здобичі. Він був сміливий та дужий і вже коли йде по здобич, то хоч з-під землі, а таки дістане щось і принесе додому.

Мандруючи по своєму краю, чоловік зустрічав багато людей, говорив з ними, слухав їхні розповіді. От одного разу він почув, що сонце сидить у темниці. Ті люди, що йому сказали про це, готувалися сонце з неволі визволити і в небо підняти: хай воно світить ясно, хай гріє тепло, щоб усе росло в полях, щоб люди, тварини і птахи мали що їсти.

От зібралися тридцять чи сорок чоловіків, а з ними був і чоловік з нашої казки, та одного дня й пішли сонце з неволі визволяти, щоб його на небо підняти.

Гірко плакала бідна жінка і просила чоловіка не покидати її саму, нікуди не йти, бо, як люди кажуть: знаєш, коли йдеш з дому, та не знаєш, коли повернешся.