Читати книгу - "Пеппі Довгапанчоха в Південних морях"

теж пішли з нею. Хто не хвилювався, оглядаючи судно, що прибуло з далеких країв? Томмі й Анніка пильно до всього придивлялися, щоб нічого не проминути. Найдужче їм хотілося побачити Агатона й Теодора, але Пеппі сказала, що їх давно списали на берег.

Пеппі так міцно обіймала матросів, що їм хвилин на п'ять забивало дух. А потім вона взяла капітана Довгапанчоху на плечі й понесла його крізь натовп через усе містечко аж до вілли «Хованка». Томмі й Анніка, взявшись за руки, йшли ззаду.

— Хай живе король Єфраїм! — вигукували люди, бо вважали, що це великий день в історії їхнього містечка.

Через кілька годин капітан Довгапанчоха лежав уже в ліжку у віллі «Хованка» і так хропів, що дрижав цілий будинок. Пеппі, Томмі й Анніка сиділи на кухні біля столу, ще не прибраного після розкішної вечері. Томмі й Анніка були якісь принишклі й задумані. Про що ж вони думали? Анніка міркувала, чи не краще було б померти. А Томмі намагався згадати, чи на світі взагалі є щось справді веселе, але нічого не міг знайти. Все життя здавалося йому пустелею.

Зате Пеппі була в чудовому гуморі. Вона гладила Томмі й Анніку, насвистувала й мугикала якісь мелодії, подеколи навіть пританцьовувала і ніби не помічала, що Томмі й Анніка такі пригнічені.

— Як чудесно буде знов опинитися на морі! — раділа Пеппі. — Уявіть собі, яка широчінь, яка воля!

Томмі й Анніка зітхнули.

— Та й дуже кортить мені глянути на той острів, де тато королює. Уявляєте, можна лягти на піску й пробувати великими пальцями ніг, чи тепла вода в чистому справжньому океані, а спілі банани падатимуть тобі просто в рот.

Томмі й Анніка зітхнули.

— І гратися з негренятами теж, певне, цікаво, — вела далі Пеппі.

Томмі й Анніка зітхнули.

— Чого ви все зітхаєте? Вам не подобаються негренята?

— Подобаються, — мовив Томмі, — але нам з думки не сходить, що ти, мабуть, не скоро повернешся до вілли «Хованка».

— Звичайно! — радісно відповідала Пеппі. — Але нема чого сумувати. Я думаю, що на острові Химерії буде ще веселіше.

Бліда, засмучена Анніка підвела на неї очі й спитала:

— О Пеппі, доки ти думаєш там бути?

— Гм, важко сказати. Певне, до другого різдва.

Анніка жалібно застогнала.

— Хтозна, — повела далі Пеппі, — а може, на острові буде так гарно, що я залишуся там назавжди. Гей-гоп! — вигукнула вона і пройшлася в танку по кухні. — Негритянська принцеса! Зовсім непогано для дівчини, що так мало вчилася в школі.

Очі в Томмі й Анніки якось дивно заблищали, Анніка раптом схилилася на стіл і зайшлася плачем.

— Хоч, як добре все зважити, то, мабуть, нема чого залишатися там назавжди, — додала Пеппі. — Придворне життя може врешті набриднути. І я одного чудового дня візьму та й скажу: «Томмі й Анніко, як вам здається, чи не час вертатися додому, до вілли «Хованка»?

— О, як ми будемо радіти, коли ти напишеш нам так, — мовив Томмі.

— Напишу? А ви хіба глухі? Нащо мені писати? Я просто скажу: «Томмі й Анніко, їдьмо додому, до вілли «Хованка».

Анніка підвела голову зі столу, а Томмі сказав:

— Щось я не розумію.

— Чого не розумієш? Шведської мови? Чи, може, я забула сказати, що ви також їдете зі мною до Химерії? Мені здавалося, що я вам про це казала.

Томмі й Анніка посхоплювалися з місця. Їм аж дух забило з несподіванки. Але Томмі все-таки мовив:

— Ти нас дуриш! Мама й тато ніколи нас не пустять.

— А от і пускають! — сказала Пеппі. — Я вже про все домовилася з вашою мамою.

На якусь мить у кухні запала тиша. Тоді почулося два нестямних вигуки: це Томмі й Анніка скрикнули з радощів. Пан Нільсон, що сидів досі на столі й намагався намастити маслом свого брилика, здивовано глянув на них. А ще більше здивувався він, коли побачив, що Пеппі, Томмі й Анніка взялися за руки й почали несамовито витанцьовувати навколо столу. Вони так вистрибували й галасували, що відірвалася від стелі люстра і впала додолу. Тоді пан Нільсон шпурнув ножа у вікно й теж заходився танцювати.

— Невже це правда? — запитав Томмі, коли всі вони трохи заспокоїлись і посідали на ящик з дровами, щоб обміркувати майбутню подорож.

Пеппі кивнула головою.

Так, це була чистісінька правда. Томмі й Анніка мали поїхати з Пеппі до Химерії. Певна річ, усі містечкові тітки приходили до пані Сетергрен і питали:

— Невже ти думаєш пустити своїх дітей у такий далекий світ із Пеппі Довгапанчохою? Мабуть, ти жартуєш!

Але пані Сетергрен відповідала їм:

— А чого ж би я їх не пустила? Діти довго хворіли, і лікарі кажуть, що їм потрібне свіже повітря. А я знаю Пеппі, вона ще ніколи не зробила нічого такого, що зашкодило б Томмі й Анніці. Вона їх дуже любить.

— Так, але з ким — з Пеппі! — казали тітки й морщили носи.

— Саме з Пеппі я не боюся їх пускати, — заперечувала пані Сетергрен. — Може, вона й не завжди чемна, зате має добре серце.

Так ранньою весною, одного холодного надвечір'я Томмі й Анніка вперше в своєму житті кинули рідне містечко й вирушили разом з Пеппі в широкий дивовижний світ. Вони всі троє стояли на палубі коло поруччя, а свіжий вечірній вітер надимав вітрила шхуни. Всі троє? Ні, мабуть, краще сказати всі п'ятеро, бо пан Нільсон і кінь також були з ними.

Шкільні товариші Томмі й Анніки стояли на набережній і мало не плакали з туги й заздрощів. Завтра їм доведеться, як завжди, йти до школи, доведеться вчити з підручника географії острови південних морів. А Томмі й Анніці не треба вчити уроків. «Нехай школа почекає, найперше треба