Читати книгу - "Химерне сяйво"

— Поглянь лиш на його бороду, — строго сказав Двоцвіт. — Та мені доводилось бачити головки сиру, оброслі тим, що значно більше скидалося на бороду.

— Слухай, він шість дюймів заввишки і живе у грибі, — процідив Ринсвінд. — Ясна річ, це збіса справжній гном.

— То ми повинні вірити йому на слово?

Ринсвінд занепокоєно зиркнув на гнома.

— Даруйте, — сказав він. Тоді відтягнув Двоцвіта на інший бік галявини.

— Слухай, — процідив він крізь зуби. — Якби він мав п’ятнадцять футів зросту і сказав, що він — велетень, ми б також мали тільки його слова як доказ, так?

— Він може виявитись ґобліном, — заперечив Двоцвіт.

Ринсвінд поглянув через плече на крихітну фігурку, що завзято колупала пальцем у носі.

— Ну? — сказав він. — То що? Гном, ґоблін, піксі — яка різниця?

— Не піксі, — твердо сказав Двоцвіт. — Піксі носять такі зеленкуваті костюмчики і загострені догори капелюшки, а з голови у них стирчать такі маленькі штуковини типу антен із гульками на кінці. Я бачив на малюнках.

— Де саме?

Двоцвіт помовчав якийсь час, розглядаючи свої сандалі.

— Гадаю, вона називалася «бла-бла-бла».

— Бла-бла-що? Не розчув.

Дрібний чоловік раптом зацікавився своїми долонями.

— «Книжка про квіткових фей для наймолодших»[7], — промурмотів він вже голосніше.

Ринсвінд витріщився на нього оторопіло.

— Це що — посібник про те, як уникнути зустрічі з ними?

— Та ні, — поквапився пояснити Двоцвіт. — В ній ідеться про те, як їх знайти. Я добре пам’ятаю ті малюнки, — на його обличчі з’явився замріяний вираз, і Ринсвінд ледь стримався, щоб не застогнати. — Там був навіть малюнок однієї особливої феї, котра приходить, щоб забрати собі твої зуби.

— Що, справді приходить і витягує тобі зуби?

— Ні, ні, я мав на увазі інше. Після того, як у тебе випав зуб, ти мав покласти його собі під подушку, а фея приходила, забирала його і залишала натомість одне рину.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— З якого дива вона колекціонує зуби?

— Бо так.

Ринсвінд уявив собі на секунду образ чудернацької істоти, що живе в замку, збудованому з зубів. То була одна з тих уявних картинок, яку намагаєшся відразу ж викинути з голови. Безуспішно.

— Тьху! — сказав він.

«Червоні капелюшки»! Він задумався, чи варто просвітити туриста про те, яким є справжнє життя, коли ти радієш, якщо вдалося упіймати жабу на вечерю або знайти сховок від дощу в заячій норі, а сова видається тобі безгучним жахом, що шугає серед ночі. Штани з кротячого хутра здаються безглуздою ідеєю, аж доки тобі особисто не доведеться зняти їх із їхнього власника, попередньо загнавши в кут того малого злостивого хитруна у його ж норі. А щодо червоних капелюшків, кожен, хто наважиться розгулювати в лісі у такому яскравому, примітному уборі, розпрощається з ним вже дуже, дуже скоро[8].

Цим він хотів сказати: бачиш, життя гномів та ґоблінів — бридке, жорстоке і куце. Як і вони самі.

Він дійсно хотів усе це сказати — і не зміг. Як на людину, що має невгамовну жагу побачити увесь безмежний світ, Двоцвіт насправді ніколи не виходив за поріг власних ілюзій. Сказати йому правду було б тим самим, що копнути спанієля.

— Тьох вох твіть-тувіть, — цвірінькнув голос біля його ніг. Чарівник глипнув униз. Гном, що назвався Сваєрсом, дивився на нього знизу вгору. Ринсвінд був винятково здібним до мов. Гном йому щойно сказав: «В мене залишилось трохи вчорашнього шербету з тритона».

— Звучить апетитно, — скривився Ринсвінд.

Сваєрс знову штурхнув його у щиколотку.

— З тим іншим довготелесим усе гаразд? — стурбовано запитав він.

— Він просто оговтується від зіткнення з реальністю, — відповів Ринсвінд. — До речі, в тебе немає часом червоного капелюха?

— Тщьох?

— Та нічого, пусте.

— Я знаю, де можна знайти їжу для довготелесих, — сказав гном, — і місце для ночівлі теж. Це неподалік.

Ринсвінд поглянув на небо, до якого тепер, здавалося, можна було досягнути рукою. Денне світло витікало з навколишнього ландшафту, мов вода, а хмари мали такий вигляд, наче щойно почули прогноз погоди про снігову бурю і тепер думали, що ж робити. Звичайно, істотам, що живуть у грибах, зовсім не обов’язково вірити, але приманка на гачку у вигляді гарячої їжі та сухої постелі змусила Ринсвінда заковтнути пропозицію відразу ж.

Отож вони рушили в дорогу. Через кілька секунд Багаж жваво зіп’явся на ніжки і подріботів слідом.

— Гей!

Він обережно повернувся, перебираючи ніжками у вельми вигадливий спосіб, і, здавалося, глянув угору.

— Як воно, бути столярним виробом? — схвильованим голосом спитало дерево поблизу. — Було боляче?

Багаж, здавалося, серйозно про це замислився. Кожна мідна скоба, кожна дірка для мотузки виражали своїм виглядом максимальну зосередженість.

Тоді він пересмикнув своєю кришкою і поплентався геть.

Дерево зітхнуло і зронило кілька сухих листків зі свого гілля.