Читати книгу - "Химерне сяйво"

— кістку, тільки у цьому випадку все було приблизно навпаки.

— Я кажу: сподіваюся, добра вечірка, — голосно повторив Ґелдер.

— НАРАЗІ ЦЕ ТАК, — спокійно мовив Смерть. — ТА ДУМАЮ, ОПІВНОЧІ ВОНА ЗІПСУЄТЬСЯ.

— Чому ж?

— БО ВОНИ ДУМАЮТЬ, ЩО САМЕ ТОДІ Я ЗНІМУ МАСКУ. З цими словами він зник, залишивши по собі лиш коктейльну шпажку та невеличку смужку серпантину.

За усім цим, непомітно для інших, дехто спостерігав. Звичайно, це було повністю проти правил, та Траймон знав про правила геть усе і завжди вважав, що їх потрібно створювати, а от дотримуватись необов’язково.

Задовго до того, коли восьмеро найстарших магів серйозно взялися обговорювати, що мала на увазі примара, він вже давно був на нижніх рівнях Академії — у підземеллі, де містилися основні приміщення бібліотеки.

Це місце вселяло благоговійний страх. Багато книг, що тут зберігались, були чарівними, а щодо гримуарів слід пам’ятати, що в руках бібліотекаря, який звик до порядку, вони стають вкрай небезпечними, бо він неодмінно покладе їх усіх разом на одну полицю. Це невдалий хід щодо книг, з яких просочуються чари, тому що коли дві і більше такі книги опиняються поруч, вони формують критичну Чорну Масу. До того ж чимало менш істотних заклинань дуже вибагливі щодо своїх сусідів і мають звичку виражати своє невдоволення ними, шпурляючи книгами через усю кімнату. Ясна річ, що довкола такого витоку магічної сили завжди відчувається присутність Потвор з Підземельних Вимірів, які скупчуються довкола магічного витоку і постійно намагаються проникнути крізь стіни реальності.

Працювати в магічному книгосховищі бібліотекарем, якому доводиться проводити свої дні в отакій сильно зарядженій атмосфері, — це робота з високим ступенем ризику.

Головний Бібліотекар замислено чистив апельсин, сидячи на своєму робочому столі, і добре це усвідомлював.

Він підвів погляд, коли зайшов Траймон.

— Мені потрібно все, що ми маємо про Піраміду Цхута, — сказав Траймон. Він прийшов підготовленим і витяг із кишені банан.

Бібліотекар подивився на нього сумними очима і грузько зістрибнув на підлогу. Траймон відчув, як м’яка долоня стиснула його руку, і слухняно пішов слідом за бібліотекарем, який перевальцем подибав вперед між рядами книжкових полиць. На дотик долоня була наче шкіряна рукавиця.

Навкруг них шипіли й мерехтіли тихим сяйвом книги, лиш зрідка у напівмороці пробігав розряд безконтрольної магічної сили в напрямку до завбачливо розміщених прутів заземлення, що були прикріплені цвяхами до полиць. У повітрі чувся жерстяний блакитний запах і звук ледь вловного цокотіння потойбічних сутностей.

Як і багато інших приміщень Невидної академії, бібліотека насправді була набагато просторішою, ніж здавалося ззовні, а все тому, що магія дивним чином викривлює простір, до того ж це була чи не єдина бібліотека у всесвіті, що могла похвалитися полицями Мебіуса. Але картотека в голові бібліотекаря була в ідеальному функціональному стані. Він зупинився біля стосу замусолених книг, що погойдувався у повітрі, і стрибнувши вгору, щез у пітьмі. Почулося шарудіння сторінок, і на Траймона м’яко опустилася хмарина пилюки. Наступної миті з’явився і сам бібліотекар, тримаючи в руках тонку книжку.

— У-ук, — сказав він.

Траймон обережно її взяв.

Оправа була подряпана, з загнутими кутиками, золоте тиснення літер практично стерлося, і йому ледве вдалося розібрати — старою магічною мовою, що була поширена в долині Цорт, — назву: «Храм же Сей Величний, шо Цорт Звецця, Тайна Повість».

— У-ук? — стурбовано запитав бібліотекар.

Траймон акуратно погортав сторінки. Він не дуже знався на мовах, завжди вважав їх надзвичайно недосконалим інструментом, а відтак таким, який давно слід замінити якоюсь простою і зрозумілою системою цифр, однак ця книжка здавалася саме тим, що він шукав. У ній були цілі сторінки, вкриті стовпчиками змістовних ієрогліфів.

— Це єдина книжка про піраміду Цорта, що є в бібліотеці? — спитав він повільно.

— У-ук.

— Ти впевнений?

— У-ук.

Траймон прислухався. Десь далеко від них почулося шаркання ніг, що наближались до бібліотеки, і гомін голосів, що сперечалися між собою. Та він і про це подбав заздалегідь.

Чарівник сягнув рукою до кишені.

— Хочеш ще один банан?

Скундський ліс таки дійсно був зачарованим, що на Диску було звичайнісіньким явищем. До того ж він був єдиним лісом у всьому всесвіті, який місцевою мовою називався «Твій Палець, Дурню», що було буквальним перекладом слова «скунд».

Причина появи такої назви була банальною. Коли перші дослідники з теплих країв уздовж Округлого моря прибули до цього прохолодного регіону на задвірках Дискосвіту, вони заповнювали прогалини у своїх картах найпростішим, а відтак геніальним способом: хапали першого-ліпшого аборигена, тицяли пальцем на якийсь віддалений об’єкт ландшафту, голосно і виразно артикулювали запитання і записували усе, що ошелешений бідака їм говорив. Ось так у численних поколіннях атласів були увіковічені такі географічні чудасії, як «Просто Гора», «Що-що, Не Розумію?» і, звісно, «Твій Палець, Дурню».

Дощові хмари нависли над лисими вершинами гори Оолскундрагод («Хто Цей Дурень, Що Не Знає, Що Таке Гора?»), і Багаж зручніше вмостився під деревом, з якого падали краплини води і яке безуспішно намагалося зав’язати бесіду.

Двоцвіт і Ринсвінд сперечалися. Особа, через яку почалася ця суперечка, сиділа на даху своєї оселі (червоному у білу цятку) і зацікавлено за ними спостерігала. Вона мала вигляд когось, від кого тхне так, наче він живе у грибі, — і це неабияк турбувало Двоцвіта.

— Ну, то чому ж у нього немає червоного капелюшка?

Ринсвінд зволікав з відповіддю, намагаючись вловити, до чого веде Двоцвіт.

— Що? — врешті не витримав він.

— У нього повинен бути червоний капелюшок, — сказав Двоцвіт. — І він, безперечно, повинен бути чистішим та набагато... набагато приємнішим чи що. Як на мене, він не подібний на жодного з гномів.

— Не розумію, про що це ти.