Читати книгу - "Щоденник Фокса Міккі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І от… дострибався. Повернув до парку, пірнув у якийсь зелений провулок, втрапив у чужий город — розшматував старий черевик, — звідти в поле, звідтіль на шосе — і все загинуло! Я заблукав… Сів на камінь, затремтів і втратив «присутність духу». Досі не знаю, що таке ця «присутність»…
Обнюхав шосе: чужі підошви, пилюка, гума і автомобільні мастила… де моя вілла? Будиночки раптом стали схожі один на одного. Вилетів до моря — інше море! І небо не те, і берег пустий і шорсткий…
Старенькі і діти обдирали зі скелі устриці, ніхто на мене і не глянув. Ну звичайно, нікчемні устриці цікавіші за бездомного фокса! Пісок летить в очі. Очерет лепече якусь нісенітницю. Йому, дурневі, добре — приріс до місця, не заблукає…
Сльози горохом покотилися по морді. І найгірше: я голий! Нашийник лишився вдома, а на нашийнику моя адреса. Будь-яке дівча (я би вже постарався!) прочитало би її і відвело мене додому. Ух! Якби не відплив, я би, напевно, втопився…
Примітка: і був би великим дурнем, тому що я все-таки знайшовся.
* * *
Перед жовтим парканом біля палісадничка* прихилився до телефонного стовпа і опустив голову. Я бачив на картинці в такій позі заблукалого песика. Поза ця мені дуже сподобалася.
Що ж, я не помилився. У хвіртці з’явилася рожева пляма. Вийшла дівчинка (вони завжди добріші за хлопчиків) і присіла переді мною на стежці.
— Що з тобою, песику?
Я схлипнув і підняв праву лапку. Зрозуміло і без слів.
— Заблудилася? Хочеш до мене? Можливо, тебе ще й знайдуть… Мама в мене добра, а з татом упораємося.
Що робити? Ночувати в лісі… Невже я дикий верблюд? У животі порожньо. Я пішов за дівчинкою і вдячно лизнув її в колінце. Якщо вона коли-небудь заблукає, неодмінно заведу її додому…
— Мамо! — запищала вона. — Мамусю! Я привела Фіфі, вона заблукала. Можна її поки що лишити в нас?
О! Чому «Фіфі»? Я Міккі, Міккі! Але я, котрий має такі прекрасні думки, не можу і півслова сказати на їхній людській мові… Нехай. Хто сам собі яму копає, той у неї і потрапляє…
Мама наділа пенсне (наче і без пенсне не видно, що я заблукав!) і посміхнулася:
— Яка гарненька! Дай їй, друже, молока з булкою. Вона дуже порядно виглядає… А там побачимо.
«Вона»… Він, а не вона! Чи ж я не хлопчик. Але страшенно хотілося їсти, треба було скоритися. Їв я без поспіху, ніби робив їм ласку. Ви пригощаєте? Спасибі, я скуштую. Але, прошу, не подумайте, що я якийсь-там голодний бродячий пес.
Потім прийшов тато. Чому ці татусі всюди пхають свого носа, не знаю…
— Що це за собака? Що в тебе, Лілі, за манера тягнути всіх звірів до нас на віллу? Може, він сухотний… Йди, йди звідси геть! Ну!
Я? Сухотний?
Дівча запхинькало.
Я з гідністю зробив крок до хвірточки.
Але мама суворо зиркнула на тата. Він був дресирований: фукнув, знизав плечима і пішов на веранду читати свою газету. Проковтнув?
А я підвівся перед мамою на задні лапки, зробив три па і перестрибнув через лавочку. Гоп! Уперед, тур довкола кімнати і назад…
— Мамусю, яка вона розумниця!
Ще б пак. Якби я був людиною, давно б уже професором став.
* * *
Новий тато робить вигляд, що мене не помічає. Я його — теж… Уві сні бачив Зіну і загавкав на радощах: вона годувала мене з ложечки гоголь-моголем і примовляла: «Ти мій скарбе… якщо ти ще раз заблукаєш, я ніколи не вийду заміж».
Лілі прокинулася — у вікні яснів світанок — і звісила голову з ліжечка:
— Фіфі, ти чого?
Нічого. Страждаю. Кішці все одно: сьогодні Зіна, завтра Лілі. А я чесний, вірний собака…
Другий день без Зіни.
До нової дівчинки прийшов у гості товстий хлопчик-кузен. У собак, слава Богу, кузенів нема… Сідав на мене верхи, ледь не роздавив. Потім запряг мене в автомобіль — а я вперся! Собаку? В автомобіль?! Тицяв моїми лапами в піаніно.
Я все стерпів і з увічливості навіть не вкусив його…
Лілина мати мене оцінила, і коли дівчинка перевернула тарілку з супом, показала на мене:
— Бери приклад з Фіфі. Бачиш, як вона обережно їсть…
Знову Фіфі! Коли що-небудь не подобається, кажуть: «Фі!» Фі-фі, виходить, коли взагалі не подобається? Треба ж було вигадати таке курчаче ім’я… Я знайшов під шафою кубики з буквами і склав: «Міккі». Смикнув дівчинку за спідничку: читай! Здається, зрозуміло. А вона нічого не второпала і кричить:
— Мамо! Фіфі вміє показувати фокуси!
— Добре. Дай
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник Фокса Міккі», після закриття браузера.