Читати книгу - "Щоденник Фокса Міккі"

йому шоколаду.

Ох, коли ж мене знайдуть? Побіг навіть у мерію. Можливо, Зіна заявила туди, що я загубився. Нічого подібного. На порозі лежав волохатий дворняга і загарчав:

— Р-рав! Ти куди, волоцюго, прешся?

Я?! Волоцюга?! Мужик ти нещасний!.. Твоє щастя, що мене так виховали, що я з двор­нягами у бійку не лізу…

* * *

«Гора з пліч упала…» Куди впала, не знаю, але, словом… я знайшовся!

Лілі вийшла зі мною на пляж. І раптом вдалині — бузкова з білим сукеночка, смугастий м’яч і світлі кучерики. Зіна!!!

Як ми цілувалися, як ми вищали, як ми плакали!

Лілі тихенько підійшла і запитала:

— Це ваша Фіфі?

— Так! Тільки не Фіфі, а Міккі…

— Ах, Міккі! Вибачте, я не знала. Дозвольте вам її передати. Вона заблукала, і я її прихистила.

А в очах у самої «трагедія».

Але Зіна її втішила. Подякувала «дуже-дуже-дуже» і пообіцяла приходити зі мною в гості. Вони подружаться, це я по очах помітив.

Я, зрозуміло, послужив перед Лілі і передні лапки схрестив: Мерсі! Дуже-дуже-дуже…

І пішов за Зіною, ні на крок не відступаючи від її милих смаглявих ніжок.

Міккі

Розділ 10. У цирку

Біля нашого вокзалу з’явилися довгі будинки на колесах. Чи то фургони, чи то вагони. Червоні, з зеленими віконницями, над дахом комин, з комина дим. На відкидній приступці одного будинку сидів карлик з величезною головою і червоними очима і понуро курив люльку. А в глибині двору так само вагони-будинки, але з решітками, і пахло від них густо-прегусто зоологічним садом.

На афішах чудеса… Троє левів стрибають через приборкувачку, а потім граються із нею в пі­жмурки. Морж жонглює запаленою лампою і більярдними кулями. Морж — такий вайлуватий дурень… хто б лише подумав! Знаменитий пудель Флакс розв’язує задачі на додавання і віднімання… Велика справа… Я і ділити, і множити вмію... Проте не лізу в знаменитості. Міс Кара­ве­ла станцює на неосідланому жеребці джиґу — матроський танець. Мурин Буль-Пуль… Стоп! Не треба забігати наперед, Міккі, а то зовсім за­плутаєшся — що це за собача звичка така!

* * *

Зінин тато взяв нам ложу: мені і Зіні. Ложа — це така будка, на подобі собачої, але без даху. Об­бита червоним смердючим коленкором. Стіль­­ці складані і жорсткі, тому що цирк похідний.

Оркестр жахливий! Я взагалі музики не пе­реношу, особливо грамофона. Та коли один скелет плює у флейту, а другий, товстун, сторч поставив величезну скрипку і йорзає по ній якоюсь лінійкою, а третій лупить палицями по барабану, ліктями по мідних лінійках і ногами — у великий пузатий бубон, а четверта, бузкова курка, роз’їжджає назад і вперед по піаніно і підстрибує… О! «Слу­га покірний» — як каже Зінин дядько-холостяк, коли йому пропонують женитися.

Клоуни — просто розмальовані дурні. Я гадаю, дарма вони нарочито прикидаються, ніби в них не всі вдома, мабуть, воно так і є. Чи стане розумна людина підставляти морду під ляпаса, качатися по брудній тирсі і заважати обслузі прибирати килим? Зовсім не смішно.

Одне мені сподобалося: у того клоуна, в кот­рого ззаду було намальовано на широких штанах сонце, чуб на голові вставав і опускався… Ну ще вухо, я розумію, але чуб! Дуже цікавий номер!

Жеребець — товстун, а що він не осідланий, то це взагалі не важливо. У нього така широка спина, навіть з вигином, що танцюй на ній, як на хазяйській постелі, скільки душа забажає. Стрибав він ліниво. Як корова у вальсі… А міс Каравела все косилася боязко на бар’єр і робила вигляд, що вона перша з-поміж вершниць у світі. Костюм славненький — зверху нічого, а посередині зелений і жовтий бісер. І навіщо вона так довго їздила? Жеребець урешті так спітнів, що я став чхати. Нецікаво.

Виходило ще голландське сімейство еквіліб­ристів. Тато возився на передньому колесі ве­­ло­сипеда (окремо!), мама на другому колесі (та­­кож окремо!), син скакав верхи на великому м’я­­чі, а донька каталася на широкому обручі задом наперед… Оце здорово!

Потім літали тарілки, ножі, лампи, парасольки, хлопчики і дівчатка. Ух! Я навіть загавкав на радощах. А під кінець усе сімейство влаштувало піраміду: внизу тато і мама, на плечах дві доньки, в них на плечах хлопчик, у нього на плечах собачка, у собачки на плечах… кошеня, а в кошеняти на плечах… горобець! Трах — і все розсипалося, покотилося по килимі і вибігло за завісу… Браво! Біс! Гав-гав-гав!

* * *

В антракті було ще веселіше. Антракт — це ко­ли одне скінчилося, а інше ще не почалося. І от дорослі зі старшими дітьми пішли за запинало дивитися на коней та інших звірів, а найкрихітніші діти вилізли зі своїх лож і закутків на сцену і влаштували свій власний цирк.

Дівчинка з зеленим бантом зображала дресированого коня і навкарачки гарцювала по бар’є­ру: голова набік, а