Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

жити нецікаво буде. Пропоную сьогодні ж уночі повторити. Хто «за»?

Підтримали, звичайно ж, одностайно...

День тягнувся невимовно довго. У суботу до школи йти не треба, після сніданку всі розійшлися на заняття в гуртках. Антон записався на баскетбол (на жаль, секції зі стрибків у висоту не було), Сергій і Сашко – на футбол, а Оленка – на велоспорт. Як переможниці музичного конкурсу їй пропонували організувати самодіяльний ансамбль, але вона ще вдома заприсяглася, що в таборі й не думатиме про ноти, скрипку, сольфеджіо та інші навколомузичні штучки.

«Все! На три тижні роблю для себе і для скрипки сабантуй!» – урочисто виголосила вона перед від’їздом у табір. Під пильним оком мами та бабусі Оленці ніколи б не вдалося влаштувати таких довгих канікул для музичних занять. Тож в «Артеку» вона вирішила відірватися і теж записалася до спортивної секції. З шаленим задоволенням одягала вона шолом та наколінники й намотувала на велосипеді кола навколо стадіону.

По обіді у «кубрик» до дівчат постукали і в дверях з’явилася Сергієва голова. Хлопець озирнув кімнату, побачив Оленку, яка сиділа навколішки біля тумбочки, і ледь кивнув їй. Дівчата захихотіли, хтось весело пожартував: «О, молодий наречену на побачення кличе». Але Сергій так грізно глянув на дотепницю, що та одразу ж принишкла й з головою сховалася під простирадло.

Оленка поволі підвелася й підійшла до дверей.

– Непомітно підрулюй до нашого «куб­рика», плани змінюються, – прошепотів Сер­гій і зник.

Наступні кілька хвилин Оленка не мог­ла знайти собі місця, розмірковуючи про причину термінового виклику. Врешті вона удавано байдуже підійшла до дверей, без поспіху вийшла в коридор і легенько причинила двері. І чимдуж помчала до хлопчачої спальні.

Друзі з нетерпінням на неї чекали.

– Де ти так довго? – обурився Сергій. – Марафет перед дзеркалом наводила?

– Сам ти марафет, – огризнулася Олена. – Добре, що ви тут усі свої, а мені ж треба якось конспірації дотримуватися.

– Годі, годі сваритися, – заспокоїв їх Антон. – Тут така річ, треба негайно порадитися. Сашко, давай краще ти розповіси, це ж твоя ідея.

Сашко вийшов на середину кімнати, мов учень до дошки в класі.

– Після обіду я вирішив перевірити двері біля пожежних сходів. Виявляється, поки ми займалися в гуртках, замок замінили, перекривши нам вихід.

– То й що? – здивувалася Оленка. – Ще раз виламаєте.

– Боюся, цього разу не вдасться. Новий­ зам­ок набагато міцніший і надійніший. Якщо спробувати виламати його вдень, хтось помітить і «здасть» нас, а вночі обов’язково почують. Але є другий варіант. Хлопцям я вже розповів, повторю для тебе, Олено. На завтра у нас запланована екскурсія до музею флоту. А розташований він якраз біля старої артеківської школи.

– Звідки знаєш?

– Чув, як хлопці із сусідньої кімнати розповідали. Оскільки на екскурсію поведуть одразу кілька загонів, ми можемо спокійно разом з усіма дійти до музею. Біля входу в музей, як зазвичай, зчиниться метушня, старші захочуть пройти першими, а молодші поперед старших...

У цьому розгардіяші ми непомітно щезаємо.

– Куди?

– Та мало куди: в кущі, під сходи, за ріг будинку. Діятимемо за ситуацією. Голов­не – знайти хід до тунелю.

– А якщо вожаті помітять, що нас немає?

– Екскурсія триває дві години. За цей час мусимо впоратися. Програма-мінімум – знайти тунель і зафіксувати місце. Якщо не встигнемо знайти скарб, наступного разу повернемося одразу до тунелю й продовжимо пошуки.

– Якось дуже складно все, – зітхнув Сергій. – Знайдемо – не знайдемо, а можемо спалитися. І ще й таку класну екскурсію пропустимо. Кажуть, у музеї флоту можна у морський батискаф залізти й покерувати ним.

– Знайдемо діаманти – купиш собі не те що батискаф, а хоч і підводний човен, – зауважив Антон і поглянув на годинник. – Все, час до їдальні. Увечері ще раз перетремо план Сашка. Поки що розбігаємося.

– Та я знуджуся в очікуванні вечора, – простогнала Оленка.

– І я... І я теж... – повторили Сашко та Сергій.

– Тоді займіться чимось корисним. Наприклад, помрійте, на що витратите гроші, виручені за діаманти.

Розділ 7

Спроба №2:

Мушкетери

не здаються

Оленці дочекатися вечора було найважче. Удома вона звикла, що день має бути насиченим під зав’язку. З шести років навчалася грі на скрипці, тож щоденні кількагодинні заняття для неї давно стали нормою. Вона прибігала зі школи, обідала, робила домашні завдання й брала до рук інструмент. Відтак були вправи з англійської і знову музика.

Оленка жила в панельній багатоповерхівці з тонкими стінами, тож сусіди, особливо вечорами, не приховували свого ставлення до її музикування, зокрема барабанним дробом у стіни та батарейними передзвонами. Малу скрипальку це навіть тішило, бо якби не сусідські «аплодисменти», мама й бабуся примушували б її вправлятися до ночі.

В «Артеку» ж її ніхто ні до чого не примушував. Так, був режим, були обов’язкові заняття, вправи, уроки, але все це робилося якось надто легко. Здавалося, що вожаті самі не проти ще трохи побути з дітьми й побавитися разом з ними. Порівняно з домашнім розпорядком «Артек» для Оленки здавався справжньою байдиківкою.

Антон і Сашко відчували щось подібне.

Антон мріяв стати чемпіоном. Тому ніколи не пропускав тренувань, та й у школі намагався триматися серед відмінників. У таборі теж не сачкував і щодня у вільний час біг на стадіон, де намотував з десяток кіл.

А Сашкові вдома і без спорту, і без музики ніколи було перепочити. Старший син у багатодітній сім’ї – це нелегке покликання. Доводилося менших щодня до школи вести, ще менших увечері з садочка забирати, а найменшим і кашку загріти, і підгузки замінити. А що вдієш, якщо тато весь час на роботі, а мама й без того зашивається у домашній господарці?

І лише Сергій як удома, так і в таборі міг годинами лежати на траві й замріяно дивитися у небо. Він уже з дитинства знав, що, як і батько, закінчить гірничий технікум, відслужить в армії і піде працювати на шахту, тож не бачив сенсу в тому, щоб дарма витрачати вільний час на безперспективні заняття професійним спортом чи мистецтвом. Винятком був хіба що футбол, у який він так любив ганяти із сусідськими хлопчаками на подвір’ї.

Перед вечерею охочих покопати м’яч не знайшлося. Сергій звично розлігся під кипарисом, заклавши руки за голову, покусував соломинку та міркував. Він ніяк не міг вирішити, як правильно розпорядитися діамантами, точніше, виторгом після їх продажу.

Решта визначилася швидше.

Оленка заявила, що замовить собі добру скрипку німецького чи навіть італійського майстра. Досі вона грала на звичайній «фабричці», звук якої був далекий від ідеалу. Батьки