Читати книгу - "Що не день, то субота"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він швидко зібрався, вийшов із дому і поїхав трамваєм на роботу.
Контора була зачинена. Пан Пляшкер перейшов двір і попрямував до будинку, де жив його шеф пан Обердубер. Пан Пляшкер постукав у двері раз, удруге, але відповіді не було. Тоді він штовхнув двері й зайшов без запрошення.
Шефа він застав серед страшенного безладу. Долі валялося десятків зо два порожніх коробок, з яких усе було висипано на підлогу. На канапі стосами височіли книжки. На письмовому столі стояли стільці. Знята зі стелі люстра лежала на шафі поруч купи чашок і гори тарілок. А на обідньому столі була розкидана білизна, серед якої сидів шеф і копирсався у своїй подушці так завзято, аж пір’я летіло навсібіч.
— Що це означає? — спитав пан Пляшкер.
— Означає! Означає! — гнівно вигукнув пан Обердубер. — Шукаю цей капосний ключ від письмового столу. Бо без нього я не можу відімкнути цієї капосної шафи і дістати звідти ще один капосний ключ — від дверей контори.
— Допомогти вам шукати? — запитав пан Пляшкер.
— Ви мене тільки нервуєте! Ідіть краще додому! — буркнув пан Обердубер.
— З великою охотою! — відповів пан Пляшкер, уклонився і пішов додому.
Суботик аніскілечки не здивувався з того, що пан Пляшкер повернувся. Він вискочив із шафи й заверещав:
— Універмаг, універмаг! Ми підемо в універмаг!
— Ну гаразд, підемо, якщо ти так хочеш, — погодився пан Пляшкер. Він дуже радів з того, що не треба сидіти в конторі.
— Купите мені одяг? — допитувався Суботик.
— Та куплю, — сказав пан Пляшкер. — От тільки не знаю, як пройти з тобою в універмаг.
— Звісно як! Пронести в рюкзаку! — сказав Суботик. — Он кенгуру завжди носять своїх дітей у торбі.
Він заліз у рюкзак, пан Пляшкер завдав рюкзак на плечі, і ось так удвох вони поїхали трамваєм до універмагу.
Вони під’їхали до величезної будівлі з трьома входами, вісьмома ескалаторами, двадцятьма вітринами і сотнями рундуків[1].
Панові Пляшкеру було трохи ніяково, коли з тугим рюкзаком на спині він проштовхувався крізь натовп людей на першому поверсі, а потім поїхав на ескалаторі вгору. В усьому універмазі він був єдиний, хто мав на плечах рюкзак, тож побоювався, аби ніхто не подумав, що він злодій.
На другому поверсі він побачив вивіску великими літерами:
Пан Пляшкер зупинився, роззираючись довкола.
До нього підійшов продавець і сказав:
— Я до ваших послуг, шановний пане. Що б ви хотіли в нас купити?
— Що-небудь із одягу, — сказав пан Пляшкер.
— Костюм? Куртку? Чи, може, штани? — запитав продавець. Він належав до тих продавців, які без упину всміхаються і на кожен випадок мають примовку. Одягнений він, звичайно, був за останньою модою.
— Власне кажучи... все треба, — трохи зніяковіло відповів пан Пляшкер.
— Чудово! Дуже добре, що ви потрапили в наш універмаг. Ідіть за мною, будь ласка. Я проведу вас до іншого відділу, бо в нашому продається тільки дитячий одяг.
— Але ж я не для себе хочу купити одяг! — пояснив пан Пляшкер.
— Не для себе? — перепитав продавець і почав розглядатися, шукаючи поглядом дитину.
Пан Пляшкер зняв з плечей рюкзак, розв’язав його і випустив Суботика.
— Ось для кого! — відповів він.
Побачивши Суботика, продавець сторопів і так широко роззявив рота, що не міг більше усміхатися. Однак він тут-таки опанував себе.
— Яке гарне дитятко носите ви в рюкзаку! Просто чудове! Хто це — хлопчик чи дівчинка?
Пан Пляшкер розгублено нахилився до Суботика й запитав:
— Ти хлопчик чи дівчинка?
Суботик прихилив його голову до себе й зашепотів на вухо:
— Я Суботик, тату. Ви ж знаєте!
— Припустимо, що хлопчик, — сказав пан Пляшкер продавцеві. Треба ж було щось відповісти.
— Гаразд. Припустимо, що хлопчик, — погодився продавець, усміхаючись заціпенілою усмішкою. — Зрештою, який батько може сьогодні напевно сказати, хто його дитинча, — хлопчик чи дівчинка. Ходімо, хлопчику, зі мною!
Але Суботик так захопився всім, що відбувалося довкола, що не міг отак зразу піти з продавцем.
Він стояв між рундуками, розглядав людей, які їхали нагору ескалатором, зирив навсібіч і слухав музику, що линула з гучномовців.
— Як тут гарно, тату! — сказав він і від захвату аж очі закотив.
З гучномовця долинув звук гонга, а потім жіночий голос проговорив:
— Шановні покупці! Не забудьте взяти в нашому магазині голландського сиру. Наш голландський сир — найкращий для вас подарунок!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що не день, то субота», після закриття браузера.