Читати книгу - "Що не день, то субота"

почав надкушувати один по одному камінці, що ними була всипана земля.

— Суботику, ти поїж отут, а я тим часом піду до лісової кав’ярні. Хай кожен із нас матиме ту страву, яка йому найбільше смакує, — запропонував пан Пляшкер.

— Згода! — відповів Суботик і кивнув головою.

Пройшовши трохи вперед, пан Пляшкер озирнувся і побачив, що Суботик сидить на рюкзаку. В руках у нього — здорова ломака, якою він весело розмахує й вигукує:

— А ось це — з дерева! Дерево, тату, смачніше, ніж скло! Ой, як я люблю отаке ломаччя!

Пан Пляшкер рушив далі, а навздогін йому линув спів Суботика:

...Змії гримучі, Квіти пахучі, Каміння й цеглини, Пухові перини, Дивани і ліжка, Вовняні доріжки, Столи і полиці, Деталі із криці, Прикраси жіночі — Все їм я охоче!

Пан Пляшкер пройшов ще з півкілометра, поки добувся до лісової кав’ярні. Він замовив обід, попоїв і поринув у роздуми.

Він думав про те, що Суботик завжди зчиняє галас, ніколи не може втримати язика за зубами і вгамувати його несила. І про те, що пані Моркван неодмінно вижене його з дому, коли побачить Суботика. І ще про те, що Суботик з’їв навіть його кошика на папери та вазу з квітами. Він, чого доброго, ще надумає з’їсти і стіл, і стілець, і ліжко.

Подумавши про все це, пан Пляшкер вирішив: “Ні, так далі не можна. Я більше не триматиму в себе Суботика, хоча мені його й шкода”.

Він заплатив за обід і непомітно вийшов з кав’ярні через задні двері.

Аби ніхто його не помітив, він ішов лісом, накинув величезного круга і зайшов до міста з протилежного боку. Аж надвечір дістався він додому, втомлений і змучений докорами сумління.

Тихесенько відімкнув він надвірні двері, прохопився до своєї кімнати, замкнувся й ввімкнув світло. Тоді роздягся, накрутив будильник і відгорнув ковдру на ліжку.

На подушці спав Суботик!

— Нарешті ви повернулися, тату! — пробурмотів він крізь сон. — Ви що, заблукали?

— Як ти по-по-трапив до кімнати? — затинаючись, спитав пан Пляшкер.

— Вікно було відчинене, от я й уліз, — пояснив Суботик. — Рюкзак я приніс додому. Він у шафі.

— Тебе бачив хто-небудь? — злякано запитав пан Пляшкер.

— Ніхто, — запевнив його Суботик. А трохи помовчавши, додав винувато: — Я тут зробив шкоду, тату.

— Боже мій! Що ти ще накоїв?

— Я ненароком з’їв ручку від вікна! Вона так смачно пахнула!

— Ет! Хай їй грець, тій ручці! Більш як півкопи лиха не буде! — сказав пан Пляшкер і, відсунувши Суботика вбік, ліг у постіль.

— Ручка була мідна, — бурмотів Суботик. — Смачна була ручка!

Пан Пляшкер вимкнув світло, і обидва вони швидко заснули.

7 травня. ПОНЕДІЛОК

У понеділок уранці Суботика і пана Пляшкера розбудив будильник. Суботик умить прокинувся. Він підвівся на ліжку й вигукнув:

— Ми підемо так рано до універмагу?

— Який там універмаг, мені треба на роботу! — відповів пан Пляшкер, устаючи.

— Але ж ви обіцяли, що сьогодні купите мені одяг! — запротестував Суботик.

— Куплю, але ж не вранці, а після роботи.

— А вам подобається ходити на роботу? — запитав Суботик. — Чи не хотіли б ви лишитися сьогодні вдома?

— Ще б пак! Кожен цього хотів би, та ще й у понеділок! — засміявся пан Пляшкер.

— Я не питаю, чи хоче цього кожен. Мене цікавить, чи хочете цього ви, — не відступався Суботик.

— Звісно, я хотів би лишитися вдома, — сказав пан Пляшкер. — Але що з того! Сьогодні залишишся вдома ти. Я не можу взяти тебе із собою на роботу. Будь обережний: якщо пані Моркван дізнається, що ти тут, вона вижене нас обох!

— Я сидітиму тихо-тихісінько, тату, — пообіцяв Суботик і заховався в шафі.

— Тоді я прошу тебе ось про що: не поїж мого