Читати книгу - "Поїзд, що зник"

приблизно таке вимальовується: покійнику по дорозі на службу жарко стало. Він перескочив до річки, швиденько роздягся, пірнув… і не випірнув.

Сержант, котрий досі мовчки кивав головою, раптом перебив мене і продовжив, досить точно імітуючи мої інтонації:

- Судома ногу звела або «топляк» течією принесло. Свідків не було. Форму знайшов якийсь ханига. Забрав собі гроші і взуття, документи десь викинув чи спалив, а мундир - в річку. Подалі од гріха. Течія там швидка, труп десь занесло. Може, зачепився за щось. На дні барахла чимало. Батько казав - десь в районі мосту Патона і досі кілька танків притоплено - ще з сорок першого року. Отакий варіант.

- Усім добре, крім прапорщика. Забув про вдову. Як там у пісні: погорює три-чотири дні…

- Не буде вона горювати, - раптом заперечив сержант,- навпаки, як тільки одержить документ, що вона вже вдова, піде в церкву і поставить отакенну свічку! Навіть, якщо вона член капеерес… Як уже не поставила. І ще одне, товаришу інспектор, версія ваша хороша. Під нею всі начальники підпишуться - і наші, і ваші. Щоправда, є одна дрібничка, але хто на них зважає. «Прапор» води боявся, як собака палки. Це у нього після травми заскок. Все йому здавалося, що знову спину прихопить і він на дно піде. Його на пляж не можна було витягти в саму спеку, а ви кажете: роздягнувся, пірнув… та ще й в незнайомому місці.

Мені чомусь розхотілося йти додому і навіть стійкий запах казарми вже не так дратував. Здається, мені вперше за цю добу пощастило:

- А якщо без протоколу, товаришу сержант, то що сам думаєш? Що бачив, що чув? Бо мені всі оці «макаронники» вже в очах мерехтять.

- То вони перед вами такі і перед начальством. А між собою - тільки й розмов, хто скільки випив, хто наліво сходив, а хто своїй жінці п’ятий кут показував. Тварюки… Головне, кажуть, щоб синяків не залишити, бо жінка до замполіта прибіжить.

- А наш що більше полюбляв? Випити, в гречку скочити, благовірну відмотузити? Чи все одразу і трішечки крав?

- Брехати не буду, разом з ними не пив і все решту теж. Вони взагалі при нас, строковиках, не дуже то язики розпускають. Напевне, бояться, що ми настукаємо аби в їхнє корито влізти. А сто років воно мені снилось, їхнє корито і їхня служба! Мене майор щодня умовляє: підписуй контракт, підписуй контракт! Я ж з першого року за СКА-Київ граю. Не діждуться вони мого контракту. Я вже точно вирішив: по дембелю форму у вогонь, кирзу - на смітник, а сам бутси в зуби - і в «Динамо». Спочатку в дубль, а там побачимо. Базиль з Лобаном теж не зі збірної починали.

- Що в «Динамо» йдеш - спасибі. Будемо колегами. Одна порада - на інфіз не потикайся, проривайся в Університет на юридичний. Бо футбол - то таке: або «підкують», або штанга на голову наїде. І куди тоді? Сторожем на базу в Кончу-Заспу? А так будеш лягавим, як я. Робота - не бий лежачого. Бандюг ловити, повій полохати, діточок із поганих компаній витягати. Рай!…

Сержант не заперечував:

- Як не вийде з мене Лобановського, прийду до вас. За пораду спасибі. А до «спасибі» я ось що додам. Прапорщик зник у понеділок. У вихідний в роті самі чергові. А в суботу, десь надвечір, перед тим, як розійтись, уся ця тічка в курилці зібралась. Говорили голосно, я з ленінської кімнати чув. Отой, що води боявся, дивну фразу сказав: «Я сьогодні свою корову за чотири точки підвішую. Щоб не крутила своєю кормою у госпіталі перед офіцерами». Всі засміялися, а той, що у нас м’ячі видає, так із заздрістю: «Тобі добре, а моя так роз’їлася, що вже ніякий гак не витримає». У цей час майор коридором йшов, вони помітили і позамовкали.

У мене ще з Університету є одна звичка, про яку мало хто знає. Чим гірша у мене ситуація, тим ширше я посміхаюсь. Дуже допомагає, бо збиває з пантелику тих, хто хотів би якомога швидше побачити мене в труні у білих капцях. Але прощаючись із сержантом, я перевершив самого себе - куточки рота зійшлися десь на потилиці.

Якщо прапорщик боявся води, то кінці у цю саму воду нам заховати не вдасться. Це раз! А що до «два», то моя природна цнотливість утримувала мене якомога далі від усього, пов’язаного із сексуальними збоченнями. Маю на увазі, звичайно, професійний, ментівський підхід до справи. Я розумів, що доки я через це не переступлю, так і не стану справжнім сискарем. Але підсвідомо переконував себе, що цей крок я зроблю, обов’язково зроблю, але якомога пізніше.

В Управлінні у моєму кабінетику сидів Старий. Курив мої цигарки і тихо лаявся вголос. Виявляється, його знову змусили зіграти Олександра Матросова. Річ у тім, що хоча наша «Управа» і входила до складу радянських органів Києва, але безпосередньо керувало нами міністерство. Те ж саме і по партійній лінії - географічно ми підпорядковувалися Ленінському райкому партії, а фактично хвости нам накручував міськком. Однак столична влада в особі голови міськвиконкому час від часу забувала, чиї ми, і випромінювала на нас своє тепло і турботу. Заїдатися з головою міськвиконкому, який водночас є членом ЦК, не варто навіть Генералу. Тому задля спокою високого керівництва на всі київські накачки відряджали Старого. Він приходив і доповідав: Генерал у міністерстві - терміновий виклик, його заступник - на завданні, особисто керує розслідуванням. Тому замість них, від імені і за дорученням - я…

А лаявся Старий тому, що його знову було бито за чужеє жито. Хтось із отців української столиці нарешті роздивився, що у нас дехто має звичку в масовому порядку розпивати алкогольні напої у неналежних місцях - від під’їздів до дитячих майданчиків. А