Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

таки вдалося прорватися до Воріт. Четверо примар люто накинулися на замки і почали їх гризти, викрешуючи іскри своїми кривими зубиськами.

— Крайній з правого флангу, до мене! — наказала Інга і взялася до роботи.

Стріли, пущені з лука Нічної Громовиці, вразили трьох потвор. Четверту знищив солдат, що саме нагодився.

За хвилину атака Космотуменових примар захлинулася. Залишки передового загону відступили у темряву для перегрупування. Замки на Воротах не зазнали істотних пошкоджень. Фігури охоронців були вже досить чіткими. Усі солдати впевнено тримали списи в руках і посміхалися. П’ятеро солдатів, що ширяли у повітрі, прикриваючи основні сили від нападу згори, здавалися вже цілком матеріальними, проте Інга знала, що це ілюзія, просто вгорі менше світла.

Інга чекала третьої атаки, та примари не поспішали розпочинати новий бій.

— Не подобається мені все це, — похитала головою вона.

— А що як Грозовик уже повернувся і примари повтікали? — висловив припущення солдат.

— Не думаю. Космотумен щось замислив. Будьте уважні… — та не встигла Інга договорити, як почалася третя атака. Але цього разу нападників підтримували лучники.

Доки Інга лаштувалася до стрільби, ворожі лучники встигли поранити трьох охоронців Воріт.

— Стріли безнадії! Вони знищують нашу сутність! — вигукнув один із поранених.

Інга стріляла швидко, і за хвилину ворожі лучники були знешкоджені. Примари розвіялися жовтуватим димком, але п’ятеро охоронців від їхніх стріл стали майже невидимими. Списи у їхніх руках гойдалися, немов очерет на вітрі, щомиті готові впасти.

— Як їм допомогти?!

— Надія — найкращі ліки. Торкнись їх, доки вони не розтанули остаточно! — порадив Інзі хтось із солдатів.

Дівчинка по черзі торкнулася всіх п’ятьох. Вона відчула, як струменить у її руці дивовижна енергія, що несе надію на краще і непохитну віру в успіх розпочатої справи. Охоронці Воріт знову стали видимими, от тільки на Інгу раптом накотилася хвиля утоми.

— У вашому арсеналі щитів часом нема? — спитала Інга, коли стрій вояків вирівнявся, а нова атака ще не почалася, на що списоносці тільки заперечливо похитали головами.

З новою хвилею нападників-примар з’явилося ще троє лучників, але цього разу Інга вже очікувала їх, тому поранених серед охоронців Воріт було лише двоє.

— Зімкнути стрій! — наказала Інга, коли розправилася з лучниками, а сама заходилася коло поранених.

Проте не лише Інга, а й вороги враховували свої помилки. Коли почалася чергова атака, одному з ворожих лучників, що ховався за спинами своїх товаришів, таки вдалося поранити Інгу червоною стрілою безнадії. Страшний розпач вразив душу дівчинки, і вона знепритомніла.

Один із солдатів залишив стрій, підібрав лук і вистрілив в останнього ворожого лучника.

— Візьміться за руки, а то наші товариші загинуть! — наказав він. — Ти, — вказав на найближчого солдата, — пильнуватимеш командира.

Охоронці Воріт взялися за руки. Сріблясте сяйво чарівної енергії хвилею полилося з тіл неушкоджених солдатів у тіла поранених.

Тим часом примари сунули і сунули. На щастя, лучників більше не було, але піхота цього разу добряче пошарпала фронт захисників Воріт. З десяток примар оскаженіло гризли замки на Воротах.

Інга опритомніла від шуму бою. Переборюючи неймовірну слабкість, вона сіла і спробувала оцінити обстановку. Оцінка її не втішила — примари перемагали. З кожною хвилиною сили охоронців Воріт танули, а замки, важезні і на вигляд такі надійні, були майже повністю згризені.

Спочатку з’явився страх: а як же вона звідси вибереться після бою? Та поглянувши на вояків, які мужньо билися, нехтуючи страхом, Інга відчула сором. Біль сорому пересилив біль безнадії, і дівчинка висмикнула червону стрілу з плеча. Диво дивнеє, але рана миттєво загоїлася! Слабенький вогник надії спалахнув у Інжиній душі. О, вона знала, як підтримати той вогник. Скільки разів бувало, що ситуація здавалася безнадійною, але оте задерикувате й безоглядне відчуття, що мало за гасло «Де наше не пропадало», приходило на допомогу і навіть дякувало скруті, бо солодшою від того ставала перемога. Треба лишень пригадати щось світле й радісне. І дівчинка пригадала небо над грозовими хмарами, дивовижну веселку над рідним містечком, травневу зелень і міріади веселих зірок на небосхилі. Ці думки оживили вихор, що дрімав у тілі, і він запрагнув дії.

— Двоє списоносців — до мене! — знову скомандувала Інга, звівшись на ноги. Вона дістала з шафи спис і кинулася на примар, що вже догризали останні замки Воріт.

Примари сичали і верещали, плювали на Інгу згустками полум’я, але це їм не допомогло. Двоє списоносців відгукнулися на заклик свого малого, проте страшенно рішучого командира, і довершили справу.

Коли атака захлинулася і ворог відступив, Інга поділилася своєю енергією з охоронцями Воріт.

— Сили у Космотумена не безмежні. Скоро все скінчиться, — упевнено мовила вона, витираючи спітніле чоло.

— Хотілося б вірити, — мовив хтось із охоронців. — Минулого разу було лише три атаки, а нині — вже чотири. І це ще не остання.

— Відіб’ємось, — запевнила Інга песиміста. — Пильнуйте!

Остання навала примар була більше схожа на панічну втечу. Космотуменові вояки мчали просто на списи охоронців і з шипінням танули в повітрі. Хвилини за три все скінчилося.

Інга сіла біля Воріт, щоб насолодитися таким жаданим спокоєм.

— А як ви раніше воювали? — спитала вона у солдатів, що ставили списи у шафу.

— Завжди хтось приходив з поверхні землі і командував нами.

— І коли це було востаннє? Невже й справді сім тисяч років тому?

— Так.

— А хто приходив?

— Хлопчина. Приблизно твого віку. У нього теж був чарівний лук.

— Замки на Воротах тоді лишилися цілими?

— Та де там! Бій був неабиякий! Майже такий, як сьогоднішній.

Тим часом решта охоронців заходилися знімати зіпсовані замки. Хвилину чи дві вони стояли біля Воріт, прислухаючись. Коли ж нарешті унизу щось загуркотіло, вони відчинили Ворота. За мить через них увійшла Підземна