Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

— Полечу по нові стріли! — сказала Інга і відчинила вікно.

Летіти їй довелося дуже швидко — гроза вирувала далеко на півдні.

Нічна Громовиця була дуже заклопотана.

— На заході два нові прориви! — гукнула, побачивши несподівану гостю. — Грозовик скоро повернеться!

— У мене закінчилися стріли!

— Я дам тобі ще, але зараз не це головне. Ти маєш спуститися під землю і передати моїй кузині, Підземній Громовиці, ось цей ключ.

— Під землю?! — здивувалася Інга. — А як я туди потраплю?

— Вихор тебе доправить. Але слухай уважно, що маєш зробити. Цей ключ відмикає підземний арсенал. Моя кузина свій загубила, от Громи і викували для неї новий. Пригадуєш, я казала, що під вашою школою розташовані Ворота Підземного Вогню? Їх треба втримати, доки повернеться Грозовик. Поквапся, бо Космотумен вже готує військо до штурму!

— Я щойно з ним розмовляла…

— То він вже у школі?! — не на жарт стривожилася Громовиця Ночі. — Стривай, хоч прориви в озоновому фронті і значні, але Космотумена ніхто не бачив. Щось тут не так…

— А може, він з Антарктиди приперся? — Інга чомусь була переконана, що це саме так.

— Треба буде розвідників запитати, хоча це не так важливо, — мовила заклопотана Громовиця і зітхнула. — Зараз нас може врятувати тільки диво.

Інга все зрозуміла без зайвих слів. Притиснувши коробки зі стрілами до грудей, вона полетіла так швидко, як тільки могла, і вже за хвилину була у школі. Вона наказала вихорові доправити її до Воріт Підземного Вогню. Коли вихор поніс дівчинку вниз, вона трохи побоювалася, що вдариться об землю, але страхи виявилися марними — земля раптом стала схожою на густу-прегусту темряву, крізь яку можна було спокійнісінько летіти, не відчуваючи жодного опору.

Невдовзі очі звикли до навколишнього мороку, тож Інга почала помічати дивовижні фосфоричні жили в надрах землі та міріади рухливих цяточок.

Біля Воріт Підземного Вогню в сяючих обладунках, зі списом у руці стояла строга на вигляд жінка. Інга здогадалася, що то Підземна Громовиця.

— А я до вас, — мовила Інга, забувши навіть привітатись, бо була надзвичайно вражена видовищем довкола. — Мене послала Громовиця Ночі, щоб я віддала вам ось цей ключ.

— Дякую, — усміхнулася Підземна Громовиця і відімкнула ключем величезну шафу, де акуратними рядами стояли списи. — Ти дуже вчасно.

— А що мені зараз робити? — запитала спантеличена дівчинка, побачивши, що Громовиця збирається кудись іти.

— Будеш командувати загоном охоронців Воріт. Вони зараз майже невидимі, але ти придивись уважніше і побачиш, — сказала Громовиця і пішла.

Інга розгублено роззирнулася, але нікого не побачила, хоч як придивлялася. Та ось блакитні списи заворушилися, почали вилітати з шафи і шикуватись у шеренгу.

— Ми чекаємо на твою команду, — мовив один із невидимих солдатів. — Ми трохи розучились воювати, але вороги вже близько. Навчи ж нас, войовнице!

— Підземна Громовиця казала, що ви охоронці Воріт.

— Вона не брехала тобі. Ми й справді охоронці і можемо воювати, але тільки тоді, коли маємо ватажка. За сім тисяч років ми трохи забули військову справу.

— За скільки? — Інга ледь не присіла від подиву. — За сім тисяч? Ви не жартуєте? Хіба таке може бути?

— А що тебе дивує? — не міг зрозуміти невидимий солдат. — Яка різниця — сім тисяч років чи сім сотень років? Коли перед очима одне й те саме, то роки спливають, як секунди.

— Бідолашні ви… — пожаліла Інга невидимих солдатів. — Але пора братися до роботи, бо Космотумен уже тут. Станьте перед ворітьми півколом. Списи тримайте ось так. — Дівчинка показала, як треба тримати списи, пригадавши малюнок із підручника історії. — Я стоятиму позаду вас, щоб стріляти з лука. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — дружно відповіли невидимі охоронці і вишикувалися так, як їм звеліли.

— Грозовик ось-ось повернеться. І ми маємо протриматися до його повернення. То як? Ви готові?

— Готові!

— Агов, хлопці! То мені ввижається, чи я й справді починаю вас бачити? — запитала Інга, протираючи очі. У напівтемряві несподівано почали вимальовуватися ледь помітні силуети охоронців Воріт.

— Коли скінчиться бій і ми не відступимо, ти побачиш нас виразно і чітко, — пообіцяв хтось із солдатів. — Ми заряджаємося твоєю впевненістю і рішучістю. А розпач і безнадія роблять нас невидимими. Не забувай про це.

— Що гірше я вас бачитиму, то менше у вас залишатиметься сили? — спитала Інга.

— На жаль, так, — зітхнув солдат.

— Не біда, нас багато.

Напівпрозорі постаті солдатів стали ще чіткішими, і дівчинка нарешті змогла більш-менш розгледіти свого співрозмовника. То був кремезний чоловік середнього зросту з широкими долонями, доброю усмішкою і розкішною чуприною.

— Я б вам ніколи сім тисяч років не дала, — похитала головою Інга.

— Щоб ти знала, мені вже далеко за двадцять, — зізнався солдат.

— Дурите ви мене… А коли Громовиця обіцяла повернутися?

— Це залежатиме від обставин. Потвори Тартарегії прокрадаються до Воріт Підземного Вогню з протилежного боку. Громовиця має пройти через чарівний лабіринт…

— А вона там не заблукає? — стривожилася раптом Інга.

— Ні. Лабіринт вона сама й будувала, щоб мати вихід на той бік.

— І що, потвори ніколи не намагалися пройти ним в обхід Воріт?

— Намагалися, але марно. Лабіринт цей особливий. Ним можна пройти тільки в один бік.

— А як же Громовиця назад повернеться?

— Через ворота. Вона щоразу так робить.

Договорити їм не дали, бо почався штурм. Сіре хмарище примар Космотумена накотилося на лінію захисників Воріт і розтануло від дотику до списів. Інга встигла вистрілити тільки раз.

— Перешикуватися! — скомандувала вона, побачивши, як друга хвиля нападників наближається до Воріт. — П’ятеро з лівого флангу — нагору! Усім — два кроки назад!

Солдати чітко виконали наказ, але цього разу примар було втричі більше і частині