Читати книгу - "Льодовик"

ж відомо, яке нестерпне для них життя без цього продукту. Решту провізії краснодарський уряд з останніх сил закуповує для них за нафту й газ.

За угодою їх тимчасового, на час Льодовика, перебування на нашій території, цю нафту–газ вони й нам продають за своєю внутрішньою ціною. Хоч і в цьому, як завжди, постійно намагаються обдурити, тут їх уже не зміниш. Решту помпують до Європи, а за виручені кошти везуть провізію переважно з Туреччини та Єгипту, а оковиту — з Фінляндії. Фіни у тому трикутнику, який у них ще залишився, після того як Льодовик зруйнував усю паперово–целюлозну промисловість, натомість набудували ультрасучасних горілчаних заводів. Відтак, з криги роблять горілку для усієї Європи, а найперше, звісно, для колишніх росіян, а теперішніх московітів.

Та найбільша їхня проблема в тому, що нафти і газу у них стає все менше, а всі їхні поклади сланців також залишилися під кригою. Виручених за нафту–газ коштів ледь вистачає на харчі, горілку та відігрів Кремля з усіма ялинками, хоча й кажуть, що вони тепер там у них штучні китайські і вже без Мавзолею. На місці Мавзолею тепер гігантський гляціал урівень із Спаською вежею…

А на тій території, яка у них ще залишилася вільною від Льодовика, на південь від субарктичного Волгограда–Сталінграда–Царицина, раптом також почалися великі реформи. Наші телеканали, був час, тільки про це й показували. По–перше, політика «назавжди газом» остаточно вичерпала себе разом із можливістю нормально помпувати газ, та й Європа перейшла тепер переважно на сланцевий газ; по–друге, великі простори, включно із Москвою і Санкт–Петербургом, залишилися під кригою, а отже, відпала потреба годувати всю цю прірву озлоблених на весь світ люмпенів і можна було зайнятися облаштуванням нормального життя на Дону, Нижньому Поволжі і за Уральським хребтом. По–третє, у них нарешті почалося покаяння і повернення до витоків водночас. Після всього, що сталося, — усіх цих ультиматумів і потрясань нейтронною бомбою, — це для них тепер, мабуть, єдине правильне рішення.

Їхня Технічна комісія організувала референдум, і більшість громадян їхньої федерації висловилися за повернення старої назви — Московія. Мовляв, нова назва виявилася нещасливою і в усіх сусідів асоціюється лише з агресією, погрозами, убивствами, репресіями і, нарешті, Голодомором 1933–го. Дехто, правда, питав: а наша велика російська культура? Але інші резонно відповідали: якщо культура покриває або й виправдовує агресію, то великий сумнів, що вона велика, і взагалі сумнів, що вона культура.

Наступним кроком їхня Технічна комісія від імені всіх новоспечених московітів попросила вибачення у всіх сусідів за всі війни та все вчинене над ними насилля: у прибалтійців за 1940–й, у кримських татар за 1944–й, в угорців за 1956–й, у чехів за 1968–й, а у чеченців і за 1944–й, і за 2000–й, в усіх інших за поневолення та приниження, завдані як у часи царату, комуністичної диктатури, так і в новітні неоімперські десятиріччя. А полякам не лише нарешті видали всі уламки літака, на якому розбився президент Качинський із свитою, а й навіть назвали поіменний список катинських катів, на який Польща чекала майже сторіччя! Невідомо, правда, що тепер поляки з тим списком робитимуть?

До того дійшло, що у пориві покаяння щодо організованих ними війн, репресій та голодоморів для сусідніх народів їхній уряд навіть звернувся до нашого із вибаченням за вкрадений колись етнонім «Русь» і запропонував нам узяти його назад. Та що там Русь! Вони перепросили навіть за ікону, яку в ХІ столітті суздальський князьок, пізніше прозваний Боголюбським, вивіз із Києва, перед тим пограбувавши і спаливши місто та вирізавши усе чоловіче населення. Вони навіть перепросили, що назвали його Боголюбським…

Наш уряд вибачення, звичайно, прийняв, але від Русі відмовився. Мовляв, хоч це і наше спільне минуле, але ми свого етноніма ніколи не міняли, навіть за Київської Русі були українцями, то чому ж тепер маємо щось змінювати? Отож, Росія тепер знову Московія. Ми ж, як були Україною, так Україною і залишилися. А для них, може, це й правильно, щоб наступні покоління нехай через сто, чи навіть тисячу, а чи й десять тисяч років знову могли вернутися на свої окуповані кригою необозрімиє простори. Хоча московітська опозиція (у них нарешті також з'явилася впливова опозиція) проти цього перейменування навіть почала збір підписів за проведення нового референдуму щодо повернення старої назви. Проте назбирати необхідну кількість тих підписів, здається, п'ять мільйонів, їм поки що ніяк не вдається. Народ їхній поки що за Московію!

Втім, сучі сини стільки разів уже нас обманювали, що ми й тепер їм не дуже віримо у цю їхню раптову трансформацію… Співчуваємо, допомагаємо, чим можемо, але все одно воліємо називати нехай уже й не кацапами, як до Льодовика, і не росіянами, на що вони тепер самі ображаються, а просто, по–домашньому — «дорогими гостями», але вже аж ніяк не московітами. Бо щоб московітами, то якось і язик не повертається, бо в голові одразу якась смута — Іван Грозний, Лжедмитрій і Стєнька Разін, разом узяті… А наш Петруня–Мамонт взагалі начхав на всіх і бодай у нашому тісному товаристві, але продовжує називати себе росіянином, або рідше — колишнім росіянином.

Вони там, у теперішній своїй Московії, пішли ще далі, ніж можна було від них очікувати: всім містам, які були перейменовані і яких не накрило Льодовиком, повернули старі назви (лише Сталінград виняток), вулицям також, а нові вулиці поперейменовували на архаїчний лад. Мене, наприклад, найбільше вразило, коли вони і гроші свої перейменували. Копійки на дєньґу, а рублі на таньґа. Дєньґа–таньґа! Мовляв, це теж повернення до давніх своїх золотоординських витоків. Бо ж значна частина московітів — це більше нащадки Золотої Орди, аніж Київської Русі. І я думаю, нема нічого поганого, що вони і про це згадали. Це може зарадити у майбутньому від повторення помилок.

Проте виглядає на те, що на деякі помилки колишні росіяни, а новоспечені московіти просто приречені. Ця їхня тупа боротьба із самопроголошеними на крижаних просторах незалежними республіками, на думку багатьох, лише привертає увагу до проблеми і врешті–решт може закінчитися реальною незалежністю і Мордви, і Удмуртії, не кажучи вже про Татарстан із Башкортостаном. Проблема в тому, що крига цілком поглинула території колишніх автономій, на яких до Льодовика проживали рештки автохтонних етносів (угро–фінські, тюркські, монгольські, північні тощо), які впродовж століть гибіли