Читати книгу - "Льодовик"

а лише на якийсь місяць розмерзлося… Український флот у Севастополі на разі ще залишається. Правда, вже не у бухтах, що враз осушилися, а в льодах на рейді, і кримськотатарський уряд, може, із вдячності за вистраждану незалежність поки що не заперечує.

Натомість у Львові пішла мода палити машини продажних прокурорів, та й взагалі усіх корумпованих чинуш. Там вони першими з усіх міст пересіли у громадський транспорт, тепер це норма. Взимку, коли замете, ще пересідають на снігоходи, а під час короткого літа — на велосипеди. Так що субарктичний Львів тепер — місто снігоходів, а під час короткого літа — велосипедистів, як би дивно це не виглядало.

Крім того, галицька столиця нарешті вирішила проблему з водою. На місці колишнього Яворівського полігона раптом просіла земля, місцями до тридцяти метрів, й утворилося велетенське озеро, майже на всю його площу. Боялися, що вода буде з сіркою, бо ж там недалеко родовища, але виявилося, що вона навіть чистіша, ніж у пригірській частині Дністра. Відтак Львів тепер в оточенні сухих холодних степів помпує чисту воду з того Яворівського озера і хоч за це дякує Льодовикові. Не лише за покару клятих москалів, а й за воду, якою тепер упивається донесхочу.

Тим часом у субарктичному Києві хвиля народного гніву змела всі двометрові паркани у Кончі–Заспі, Пущі–Водиці, Старих та Нових Безрадичах, та й в інших місцях, де були палаци колишніх корупціонерів–казнокрадів, а тепер дитячі лікувальні заклади. Ще їх використовують під гуртожитки для українських емігрантів з Росії–Московії та тих людей, чиї житла знищили гляціали, а таких лише в самому Києві уже набереться не одна тисяча.

Не до виборів, одне слово, принаймні поки що. Ніхто ж не знав, де і коли воно зупиниться, це обледеніння. Виявилося, на тридцятому меридіані і п'ятдесятій паралелі, приблизно там. Відтак усе, що далі на схід від тридцятого меридіана та на північ від п'ятдесятої паралелі, виглядає як крижана пустеля. Цей понурий краєвид тепер тягнеться на тисячі кілометрів на схід. І як наслідок, у холодних степах на південь від Волгограда–Сталінграда–Царицина скупчилося близько ста мільйонів громадян нещасної, ще донедавна найбільшої у світі за територією держави.

Утім, перейменована Московія і досі найбільша, хоч тепер частково у вигляді крижаної пустелі. А от усі прогнози про її розпад знову не справдилися. Бо ж утворення незалежних північнокавказьких держав від Адигеї до Дагестану та Калмикії включно, а чи навіть Далекосхідної республіки — розпадом не назвеш. Бо ж скільки там тієї Калмикії, як і того Дагестану, чи тієї ж Далекосхідної республіки, порівняно хоча б із Заураллям, яке як було болотистою тундрою, так болотистою тундрою і залишилося. Льодовик за Урал чомусь не пішов і у Східний Сибір не пішов. Там лише льодовикові поля на гірських хребтах, включаючи гори Камчатки. А от край Чукотки відморозило, і крига знову з'єднала її з Аляскою. Проте крига там була і до Льодовика, трималася по півроку і більше.

Хоч якась втіха для московітів, що казанські татари та інші поволзькі народи, чиї землі опинилися під Льодовиком, усе ще у федерації. Може, тому й у федерації, що під Льодовиком? Але головна загадка — це якути–саха, вони також поки що у федерації. Може, просто вважають, що без російського ядерно–нейтронного щита їх швиденько схаває Китай, разом із їхніми алмазами, звичайно. А китайців потім буде набагато важче виперти, ніж росіян. Мабуть, саме такі думки були у світлих якутських головах, коли вони вирішили залишитися у федерації. Хоча то лише дехто у нас так вважає. А що там у тих якутських головах насправді — не знає ніхто. Щоб це знати, мабуть, треба їсти стільки ж в'яленої риби, як їдять вони. До нас ця мода доходить лише тепер, хоча майже вся риба все одно чи то аргентинська, чи португальська, а в'ялення, здається, турецьке.

Може, завдяки тим якутам і самі росіяни, чи то пак московіти, у цю важку для виживання нації годину, попри всі випробування і злигодні, також ще якось тримаються купи. В європейській частині у них ще залишилися окремі поселення у бєлгородсько–курській тундрі вздовж нашого північно–східного кордону і ще той маленький анклав на Балтиці, але там його тепер також трохи підморозило. Але підморозило — це все ж не те саме, що заморозило. Тепер чим далі на Захід, тим тепліше.

На Західній Україні тепер також суціль степи, холодні й сухі. Але влітку в Прикарпатті ще випадають сякі–такі дощі, і тваринництво ще якось розвивати можна, ще якісь зимостійкі генномодифіковані сорти ячменів, інших злакових та бобових також висівають, а потім, ще за дольодовиковою звичкою, традиційно борються за врожай, решта — тепличне господарство.

Тепличне господарство і Пуху–пуху

Треба знати українців! При найменшій можливості кожен намагається мати власну тепличку, а хто заможніший — то цілий «зимовий сад». У всіх громадських закладах «зимові сади» або хоча б зелені оази на кшталт тієї, що до Льодовика була у бібліотеці імені Вернадського, тепер норма! У всіх барах, ресторанах, кінотеатрах, більярдних і тому подібне без зелених куточків просто забирають дозвіл на діяльність.

Міха якось сказав, що, мабуть, з космосу тепер вся Україна виглядає наче за склом. Треба просто знати нашу землеробську націю, аби розуміти, що за найменшої можливості наші люди все одно будуть порпатися у землі, бодай навіть під склом. Помідори, огірки, солодкий перець і всі інші овочі й деякі фрукти у теплицях, де денна температура зазвичай підтримується у межах 20–23, а нічна — 12–15 градусів, цвітуть і плодоносять безперервно. Останнім часом почали з'являтися і двоповерхові теплиці, а у Глевасі, я вже бачив, — і триповерхові. Я найбільше люблю цей південний напрямок і часом туди катаюсь, за Чабани, Глеваху і далі. За Глевахою вже майже не зустрічається гляціалів.

Таке захоплення теплицями — ще одна наша, як каже Петруня, ментальна відмінність від наших «дорогих гостей», і цього навіть не потрібно було запроваджувати якимсь спеціальним указом. Бо ж «дорогі гості» обходяться без теплиць, принаймні ті, що приперлися сюди, перекотилися на нашу територію. А якщо й мають теплиці, то невеликі, і вирощують там винятково «огурчікі», бо