Читати книгу - "Подзвін з-під води"

цю п'ятницю! – прокричав їй услід Антон, прикладаючи до вуст зіставлені рупором долоні, аби вона розчула його голос серед щільного міського шуму.

– Добре, я подумаю. Але нічого не обіцяю, – проказала вже собі під ніс Валерія.

Двері автобуса зачинилися, і вона ще довго крізь вікно чіплялася поглядом за його самотню фігуру, що стояла біля машини, дивлячись услід… так-так, саме їй. Коли автобус звернув на іншу вулицю, вона уп'ялася байдужим поглядом у безбарвну реальність за вікном, яка миготіла повз неї зі швидкістю непотрібного часу, що тепер втратив будь-яку цінність. Час, простір, життя – що це? Якісь непотрібні й навіть зайві категорії, що тепер лише заважають. Можливо, раніше це все вартувало її уваги, боротьби, сил і почуттів, але не зараз. Зараз це зайве. Як і він, цей чоловік, Антон, що запрошує її піти кудись із ним…

Навіщо він запрошує її, навіщо вся ця увага до неї з його боку і навіщо все це їй самій? Навіщо він запропонував піти разом до його друзів? Навіщо всі ці побачення в кафе, розмови по душах і розпитування про минуле? Кому це потрібно? Ні, тільки не їй! Може, йому? А може, все-таки їм обом? Навіщо він намагається нав'язати їй це знайомство, якщо сама вона того не прагне? І що робити далі? Піти на цю зустріч і весь вечір проплакати, зіпсувавши свято собі та іншим, бо стримати ці сльози немає ніякої можливості, вони течуть самі по собі? Або відмовити йому раз і назавжди? Ні. Так не можна, адже людина хоче зробити їй бодай якусь приємність, старається, щось вигадує. Та чи будуть їй ці гостини приємними? Ні. Чужі радісні люди, їхній сміх, їхні посмішки, їхні розмови, їхні емоції – вона відвикла від усього цього, та й зайвий раз бачити чиєсь свято їй зараз буде вкрай важко, якщо не сказати – неможливо. То, виходить, треба відмовитись від цієї поїздки? Напевно. Вона йому нічого не винна, він їй теж. Вони просто відвідують спільні заняття у психотерапевта, ось і все, що їх наразі об'єднує. То навіщо переходити цю межу і намагатися познайомитися ближче? Можливо, це потрібно йому як самоствердження, як усвідомлення власної потрібності чи значущості, адже він чоловік. Можливо, він думає, що таким чином позбавиться свого горя. Можливо. Але до чого тут вона? Ні, вона не буде робити йому поступки і діяти за його планами. їй це не потрібно. Не потрібно…

8

– Привіт! Радий, що ви погодилися піти зі мною.

– Привіт… Ну то пішли на новосілля, якщо запрошуєте!

Вона приїхала сюди на автобусі, хоча він і пропонував підвезти на машині. Глибоке синє осіннє небо височіло над великим півколом новеньких багатоповерхових будинків у найдальшому районі столиці – Лісовій. Прямо за крайнім будинком, куди і прямували Антон з Валерією, одразу починався густий ліс, майже дика природа. Край цивілізації. І все-таки це була столиця.

Незабаром на порозі новенької трикімнатної квартири їх зустрів господар Толік – невеличкий, вертлявий і неймовірно непосидючий чоловік років тридцяти з живими карими очима, виразною лисиною, довгими козацькими вусами і великою золотою сережкою у вусі. Його дружина Наталя, на дві голови вища за чоловіка, копирсалася на кухні, постійно прикрикуючи на чоловіка і на двох малих синів, які, наче наслідуючи батька, постійно вертілися під ногами в усіх одразу. У великій кімнаті вже сиділи за столом ще двоє друзів Антона – веселий і кремезний розбишака Юрко з дружиною Настею, сумирною і спокійною, на відміну від запального і говіркого чоловіка, красунею. Вони приязно привіталися з Валерією і запропонували їй сісти у зручний фотель біля телевізора.

– Ну як тобі квартира? Три кімнати! Уявляєш? Отаку б розкіш, коли холостякував, а тепер моїм малим хіба роздолля – гуляй – не хочу! А ти як? Бачу, прийшов усе-таки не сам. От і добре. Не можна самому козакові на світі бути. А ми от забадяжили нових салатів – ти таких зроду не їв. Нові рецепти моя Наталя тепер вичитує в Інтернеті. – І Толік з гордістю продемонстрував гостям новенький комп'ютер з велетенських розмірів пласким монітором, що красувався на білому столі в кутку кімнати.

– А ще тут є нова версія «Сталкера» і гонки «Формула-1», – вискочив з-за спини батька старший син і притьмом кинувся демонструвати дорослим усі принади сучасної техніки.

– Та почекай ти зі своїми гонками, дай мені з друзями спокійно порозмовляти! – Толік відтягнув малого від комп'ютера і посадив його на руки. – От уже теперішні бандити! Тут за цей комп'ютер між ними щодня справжні бійки зчиняються. Через них батькові нема коли на голих дівок в Інтернеті подивитись!

– Ти їх і так вночі дивишся по тєлєку, коли мамка засне, – я сам бачив! – вигукнув малий і вирвався з батькових рук.

– От вже малий брехунець! Нічого такого я не дивлюся вночі. Мені і нашої мамки вистачає! Правда, Наталочко? – І Толік гучно поляскав по сідницях дружину, котра якраз зайшла до вітальні. – Так про що це ми розмовляли до цього? А, згадав! Так от: спершу ми підемо до ліска, засмажимо шашлик. У мене все давно готове – м'ясо в соусі мокне вже з минулого вечора, деревини в лісі – хоч греблю гати, папір, сірники, шампура, овочі – все зібрано. Місце я там учора розчистив, каміння приготував, навіть вугілля припас. Так що, хлопці, харош гріти пуза біля столу, гайда до лісу! – не давав навіть слова вставити гостям балакучий господар квартири.

Діти першими побігли в ще зелену лісову гущавину, вказуючи дорогу гостям. Буквально за кілька десятків метрів від багатоповерхівки розпочиналися справжні хащі, наче десь у віддаленому заповіднику. Толік за допомогою синів узявся розводити вогнище, і вже скоро велетенське полум'я діставало до найнижчих гілок навколишніх дерев. Наталя з Настею розклали підстилки, дістали зелень, овочі, сіль, хліб, кілька пляшок вина і горілки, стаканчики, питну воду.

– А де ж Боря наш? – спитав Антон.

– Борі сьогодні не буде – він поїхав до мами в Ірпінь, за продуктами. Ти ж знаєш його холостяцькі звички – набере харчів на місяць і тим у Києві й