Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

свого. Один із допитуваних не став ждати найгіршого, впав на коліна й заволав про милосердя:

— Я все скажу князеві антів, хай обіцяє лиш одне — життя!

— Кажи.

— Вів нас супроти тебе Башир, один із синів великого кагана на аварах — Баяна. Мав він під своєю рукою тьму — десять тисяч. Інша тьма, теж під проводом каганового сина Дандала, пішла й заслонила від тебе тиверців.

— Апсих де?

— Апсих за горами ще, жде, доки підійдуть і стануть під його руку турми околій і всі ті, що загаялися з якогось дива.

— Це напевно?

— Певніше не може бути, ось і вони скажуть, — показав на аварів, що стояли поруч.

Ті закивали головами, далі й загомоніли навперебій. А Келагаст усе ще не вірив.

— Коли ж буде тут?

— Про те не відаємо.

— І за таку правду ти просиш життя?

Обрин телющив очі, з усього видно було — дивувався: як, хіба він мало сказав князеві антів? Хіба те, що сказав, замала правда? Затим почав присягатися Небом, плазував, присягаючись, бив себе в груди й був такий щирий у тих своїх запевненнях, що не вірити йому якось не випадало. Та й інші обри в один голос казали те саме.

— Ну, гаразд, — змилостивився. — Про Апсиха ви небагато, скажімо, знаєте. А де Башир?

— Був тутки із своєю тьмою.

— І правив січею?

— А так. Принаймні тоді, як ваші здолали наш заступ і пішли звідти, від переліска, Башир кликав четверту турму на поміч. Що сталося з ним потім, не відаємо.

— Він у вас був достойний привідця?

— О, так! Чи не найдостойніший.

«Значить, пробився до своїх», — подумав, а вголос сказав:

— Схоже, що ви щирі зі мною. Тож ідіть собі. Ідіть і знайте: удостовіритись мені є в кого. Підтвердяться ваші звіди — добре, а ні — начувайтеся. Я не тільки в своїй землі, і під землею розшукаю вас.

Грозився по-справжньому, хоч у серці й не мав на обрів гніву. Бо таки повірив їхнім запевненням. Надто вже схожі вони на правду. Одне, Апсиха з рештою турм, як старанно не шукали його звідуни, виявити не виявили, а друге, дуже ймовірно, що супроти нього стояла таки тьма — десять тисяч, а третє, тиверців затримав між Дністром і горами не хтось інший, таки Дандал, і затримав знов-таки не більшим числом аварських кінних воїв, як тьма. А коли так, звіди полонених достовірні. Най торжествує наша правда і наша сила, достовірні!

— Внесіть до вух тисяцьких моє повеління — сказав тим, що були при ньому. — Най прискорять порання з потятими на боролищі й готуються справити по них тризну. Час не жде, мусимо поспішати з цим.

— Час справді не жде, — подав голос досі мовчазний Світозар. — Ти певен, княже, що ці обрини сказали правду?

— Чому не був би певен? Усе підтверджується.

— Що — усе?

— Ну, що супроти нас стояла тьма Башира, що супроти брата твого, князя Радима, вийшла інша тьма, що Апсиха поблизу таки немає.

— Я на твоїм місці не був би такий певний.

— А то ж чому?

— Хоча б тому, що правдою в їхніх звідах є лише одне: що супроти нас стояла тьма, тобто те, що є уже для нас яв’ю. Скільки пішло супроти тиверців ми, напевне, не знаємо, де є нині Апсих з усією іншою раттю — також не знаємо.

— Гадаєш, він не прийшов би на поміч Баширу, коли б був поруч?

— А коли саме Апсих повів усю решту аварських турм на воїв брата Радима?

— Агов, стольнику? Чи не здається тобі, що ти занадто високо ставиш свого брата? Супроти мене виставив десять тисяч, а супроти Радима всі п’ятдесят?

— Могло ж статися так, що в Апсиха не було вірогідних звідів або братові пощастило ввести обрів в оману, запевнити, скажімо, що з ним не лише тиверці, а й сусідні уличі, втікичі, ба навіть племена, що на полуніч від Росі.

— Бридня! І це кажеш ти, Світозаре? З якого часу оскуднів так думкою? Будь Апсих там, поблизу з тиверцями, чи він не встиг би удостовіритись, хто перед ним насправді, чи не погромив би вже брата твого і не прийшов би Баширові на поміч? Його немає ще тут — ось в чому заковика. Бранці правду сказали: супроти нас вийшло лише дві тьми.

Світозар не ворохобився, уподібнюючись князю, навпаки, осміхнувся на ту його певність і сказав:

— Якщо ти твердо увірував, що обри повідали правду, то тим паче дивно, чому дбаєш зараз про язвлених, про тризну по потятих.

З Келагаста пер уже не так подив, як гнів.

— А чому не мав би дбати про це?

— Про язвлених могло б подбати (як і дбає, до речі) навмисне залишене для цього діла ополчення. А тризну по потятих на боролищі можна було б справити й пізніше. Тобі ж, як на мене, належало б негайно, доки Апсиха немає по цей бік гір, знятися всією нашою силою і йти на поміч тиверцям. Казав уже і знов скажу: якщо обрини рекли тут правду, саме час піти і погромити тих, що підперли собою братову рать. Збагни, коли подамося звідси правим берегом Дністра, зайдемо і вдаримо обрам у спину. А то буде для них несподіванка з несподіванок. Радим звідти, від своєї землі, піде на них, ми — звідси. Підемо й роздавимо в один мент, може статися, що покладемо край всьому їхньому вторгненню.

— А що скаже люд? Що скажуть вої? Ти хочеш посварити мене з ними, зворохобити їх?

— Воям, як і дружині, можна й сказати, чому чиниш так. А станеться те, що замислили, і казати не треба. Вони й самі зрозуміють: того вимагали потреби землі і люду. Чи за тризною діло стояло колись? Тризну й по всій виправі не пізно буде справити.

Келагаст вагався. Видно було: це не вельми імпонує йому. А чим заперечити Світозарові, як спростувати його застереження, не відає.

— День сюди, день туди — то вже нічого не вирішує, — сказав перегодом. — Встигнемо й на поміч тиверцям прийти. Зате я певен буду: сумління в мене чисте як перед полеглими на боролищі, так і перед живими.

«Тобі передусім не хочеться втрачати нагоди зайвий раз