Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

побенкетувати, — своє думає Світозар. — Однак що ж робити? Скликати раду мужів та старійшин і переконувати з їх поміччю цього безпутнього гуляку? А що це дасть? Коли і хто його переконував?»

— День може й нічого не важити, а може й занадто багато, тим паче, що тризна триватиме не день. Хто-хто, а я відаю, княже, як любиш ти побенкетувати.

Келагаст не втримавсь-таки, підвищив на свого стольника голос, і доволі відчутно:

— Це наш покон, стольнику, і не тобі виученику ромеїв, порушувати його. Ти ліпше мовчав би в такім разі!

— Це ж чому я маю мовчати?

— А тому. Думаєш, не відаємо, що ти, як і весь рід твій, зрадив віру батьків, перед Ісусом хилите голови, йому б’єте поклони!

Світозар спохмурнів, ба навіть налився злістю.

— Князеві дулібів і привідці всієї раті в землі Трояновій не личило б поширювати лжу, що її ширять злі язики. Віру Христову сповідувала лиш наша мати, більш ніхто.

— А мій стольник і княжич Світозар? Хіба не він висвячувався на християнина і бив поклони в Константинополі?

— Бив, то й що? Чи те означало, що зрікся своєї віри?

— А то ні?

— Бо ні! Того вимагали навчителі ромейські, наука ромейська — і більш ніщо. Це я кажу тобі, той, що завжди казав: коли визнаю за потрібне увірувати в чужу своїм родам віру, нікого не питатимусь. Поки що не бачу в тім потреби.

— Бачиш, коли зрікаєшся покону.

«Бевзь один!» — хотілось крикнути, та не крикнув, помовчав і вже потім вирік:

— Коли так, скликай раду мужів і старійшин.

— А це ж навіщо?

— Буду говорити з ними: або ти прислухатимешся до голосу радних і чинитимеш так, як мислять всі, або я піду від тебе.

— Можеш і без згоди радних іти. Я не тримаю.

Світозар позеленів зі злості.

«Він накоїть біди. Він накоїть великої біди! Одначе й відступати тепер уже пізно».

— Гаразд, я піду. Одне хочу знати: що маю казати князеві Тивері, іншим князям землі Троянової? Ти з нами чи віднині проти нас? Князь Тивері може покладатися на твою підтримку у січі з аварами чи змушений буде розраховувати лише на власну силу?

Келагаст різко обернувся на ту його речницю й прибрав зосереджено-похмурого вигляду.

— Та повинність над усі повинності. Вона була й лишається за кожним із нас принаймні доти, доки існує рішенець земського віча, в годину ж такого безліття, як це, тим паче. Так і скажи князеві Радиму: одразу по тризні іду на обрів.

Не прохав для себе кінний супровід — Келагаст сам догадався й дав таке повеління. Це, признатися, дещо вгомонило гнів. А все ж, від’їжджаючи, не захотів бачитися з ним. Здибався якось із ратним мужем у його дружині і впливовою особою в княгині Данаї Виштаком й зізнався йому, що полишає табір не з власної волі.

— Це ж як розуміти? — видимо невдоволено перепитав Виштак.

— Дійшло до суперечки, а затим і до розбрату з князем. Вознісся він занадто високо, не потрібний я йому яко стольник.

— Стривай, — Виштак підійшов ближче і поклав правицю на узду Світозарового огира. — А рішенець віча?

— Мабуть, князь не зважає вже на нього.

— То є ж тут ми, його радники. На нас теж не зважає?

— Гадаю, він сам не забариться сказати про це.

— А скаже, коли зберемося та припремо тім’ям до муру.

— То вже без мене буде. Ось що хочу порадити тобі і всім чільним мужам раті дулібської. Князь затіває тризну по потятих, і, гадаю, не на день. Не легковажте так, як він, пошліть по ближніх і дальніх закутках Прикарпаття своїх людей, най удостовіряться, чи то правда, що Апсиха і його раті немає ще по цей бік гір. Бранці запевнили князя, ніби це так, і він повірив. А я сумніваюся. Апсих — зла й підступна личина, від нього всього можна сподіватися.

Виштак недбало якось махнув рукою.

— Цим можеш не печалитися. Ми й без Келагаста пошлемо вивідників і до перевалів, і в той бік, де тиверська рать. Скажи, де тебе шукати, коли потрібен будеш? Чи не на Волин тримаєш путь?

— Ба ні, на Тивер, до князя Радима подамся. Там моєю радою не гребуватимуть, як тут. Та й звідомлю його про все, що сталося.

— Оце діло. Їдь, Світозаре, і скажи князю тиверському, най починає втягувати обрів у січу. Будуть вони націлені на нього, не так пильно доглядатимуться, хто і що в них позаду. А не доглядатимуться, нам простіше буде взяти їх у шори. Тоді вже, як погромимо Дандала, поговоримо і з Келагастом.

VI

Апсих яко привідця надто твердо і зверхньо почував себе в каганаті, аби когось чи чогось остерігатися. Та сьогодні й під ним похитнулася твердь. Хай уже ханичі вбачають у ньому винуватця Баширової смерті й он як неприховано являють свою неприязнь до нього, ба навіть більше — дику лють. А чому вої напустили на себе такого суму? Вид поверженого приголомшив їх, чи те, що повержено не лише найхоробрішого серед хоробрих, а й усю його тьму? Пробі, не вперше ж перебувають там, де ллється кров і падають потяті. Мали б тямити, січа — не забава, а боролище — не велелюдний бенкет, де повержений може проснутися і знову бути між живих. А не тямлять, бач, он як неприховано являють біль утрати. Що ж буде, коли на місце болі прийде й обсяде серце кожного гнів? Чи не спитають, як це сталося, що Баширова тьма гинула, оточена дулібами, а ніхто з аварів не прийшов їй на поміч?

Треба щось робити, аби не зродилася така підозра і не стала приводом до ворохобні.

І Апсих зважився.

— Авари! — вийшов наперед і став поруч із закривавленим тілом терхана Башира. — Несподівано сумно і гірко почався наш похід у землю антів. Ми втратили найдостойнішого серед багатурів, втратили усю його тьму. Вони такі великі, ці втрати, що нам, які звикли устеляти боролища не своїм — чужим трупом, і повірити важко. І все ж не впадаймо, багатури мої, в тугу. Ті, на кого зняли ми караючу руку, не хто-небудь — анти. Колись казав і зараз кажу: похід супроти них не буде легкою прогулянкою. Коли вже ми зважилися піти у їхню землю, мусимо