Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"

як саме поставити тебе перед вибором. В одній твоїй руці хрестик, в іншій — каменюка; обирай тепер — ми чи твій Ариф.

Хоч дві години витерпіть, та де терпіння взяти?

Гукну раз голосом гучним, а інший раз — безсилим,

може, почує мій король, примчить на порятунок?

Посеред учти королю почулось щось знайоме.

«Стривайте! Учту припиніть!

Нехай замовкнуть лютні!

Чий голос щойно пролунав? Хіба не Родафнуси?»

Ти співаєш і сьогодні. Сидиш собі на подвір’ї, охопивши стан руками, погойдуєшся з боку вбік, заплющивши очі, і співаєш пісень зі своїх країв. Іноді не стається нічого, іноді твої ніздрі лоскоче запах від цигарок, супроводжуваний кашлем людини, незвиклої до паління, легкий натяк на одеколон з ароматом лимона та нотками жасмину. Ти різко розплющуєш очі, але ніколи нічого не бачиш. Вертаєшся додому, бо маєш загасити спрагу великою склянкою лимонаду.

Він двері вибив, на коні заїхав до палацу.

І бачить — закривавлена прослалась Родафнуса,

над нею в жасі й розпачі схилилась королева.

На похороні Родафну монахи відспівали,

а королеву люті пси на шмаття розірвали.

Якщо з часом тебе чомусь і навчили твої співані вигадки й легенди, то це тому, що у всього є свій початок, середина й кінець. І що з кінцем у роті лишається гіркота, така нестерпна, що її не перебити й десятками літрів лимонаду.

8. Єдність Бога

Шоб однією ногою ти стояв у могилі, і душі не було ходу назад.

Шоб у тебе на місці очей поробилися вибоїни і з них ворони сьорбали воду.

Шоб вогонь тебе спопелив і попіл розвіявся.

Шоб тебе куля наздогнала.

У наступні після вбивства Арифа дні все нагадувало тобі якийсь дивний сон; ти відчувала, що живеш у якомусь божевільному карнавалі, тебе крутить вихор, який не давав тобі належно дотриматися всіх цих малоприємних формальностей. Треба було отримати медичні довідки, домовитися про похорон, вислухати слова співчуття від усіх родичів і знайомих, і все це за неодмінної присутності всіх жінок кварталу, які з першої миті вважали своїм святим обов’язком підтримати тебе у важкий час.

Ти завжди трималася дещо осторонь, не мала звичаю точити ляси з сусідками, доки ви мешкали в селі, і знала, що тебе за очі називають дивачкою з мухами в носі. Тебе звинувачували, що ти замикаєшся в собі і з тебе слова не витягнеш, бо не в твоїй звичці виносити сміття з хати. Однак смерть, а саме, те, з якою жорстокістю було вбито твого Арифа, раптово наблизило до тебе все, що ти тривалий час наполегливо тримала на відстані, усіх тих жінок, які щодня приходять до твоєї хати, несучи із собою смажену курочку, як найліпший засіб розрадити смуток. Постійні вторгнення на кухню, де твою дитину постійно садовили годувати, тебе перепитували, чи потрібно щось випрати, замести в дворі, наносити води? Жіноцтво гуділо як бджолиний рій, не даючи тобі хоч хвильку залишитися наодинці з малим. Неспинна біганина, нескінченний гамір, які зводили тебе з розуму так, що ти хотіла кинутись на землю і заволати не своїм голосом. І одного дня ти не витримала, ти встала і заверещала, ти закричала, кажучи тому рою негайно вимітатися, залишити твій будинок. Що тобі треба побути на самоті! Забирайтеся! Геть! І ти пам’ятаєш, що, коли всі почали задкувати, до тебе підійшла одна літня сусідка і попри твої пручання обійняла тебе, і тримала міцно в обіймах, шепочучи на вухо, що вся річ якраз у тім, щоб не лишати зараз тебе сам на сам із собою. Не треба, вони не хотіли дати тобі спокій.

Шоб ти здох.

Шоб мухи повідкладали в тобі яйця.

Шоб руки твої зв’язали і ніколи вже не розв’язували.

Бодай тебе болячка задавила.

Хліб твій хай обернецця на камінь, і того щоб тобі було не знайти.

Шоб чорні звістки про тебе не забарилися.

Блукати домом, що став пусткою, дивитися на порожній стілець, тарілку, в якій немає страви, на одяг, який більше ніхто не вдягне, на черевики, які більше не ступатимуть по землі. От що означає смерть! Його голос уже не лунатиме в кімнатах, його ноги вже не ступатимуть подвір’ям, волосся вже не куйовдитиме вітер. От що означає смерть! І ось ти, яка вже не відчуватиме його присутності, його плоті, рук, теплого живота, його тіла, що згиналося, мов лук, коли він любив тебе, коли ви кохалися. Скінчилось кохання. От що означає смерть!

Шоб відьми тебе зурочили і світло, що тобі світить.

Шоб заціпило тебе і лежав ти нерухомо, мов чурбак.

Шоб тебе цілували, проводжаючи в останню путь.

Шоб і крихти хліба не було в тебе за душею.

Шоб земля тебе вкривала, а я її ще й притоптувала.

Шоб болячка й усяка чума тебе задавила.

Щовечора ти виходиш до тенту, напнутого у дворику, і з тебе починають литися прокльони. Кажуть, що в цей час у Бога відкриті вуха і він не пропустить нічого. Ти стягаєш хустину, падаєш на коліна і простягаєш руки до неба. Хай їм добра не буде, хай радість обходить їх боком, хай ніколи більше їх ніхто не покохає. Хай їх забере та сама смерть, якою вони вбили його.

Шоб очі тобі повилазили.

Шоб добре побенкетували на твоєму похороні.

Шоб косою своєю тебе стяла Смерть.

І потім ти вертаєшся в порожній дім. Знову покриваєш хусткою голову, механічно заправляючи під неї окремі пасма. Спльовуєш у раковину, наливаєш у кухоль воду і п’єш до дна. Потім готуєш лимонад. Ціле відро. Прокляття пересушують тобі горло.

9. Духи

Каждий одіва тоді найліпше, шо має: пінжак, тухлі, всьо! Голову помиє, зачіску зробе. У порядок себе приведе. Може, це цілими днями обговорювати: шо вдіть і як? І от іде такий хвотографувацця. Ставати в позу, і шоб з нього робили світлину. Хай би який привід був у житті! Коли получив документи, коли женився, коли пішов до війська, коли окончив школу. Шоб залишалася пам’ять, і потім можна було посидіти, згадати. Осьо, ось я був таким-то, робив таке-то. Був таким, був сяким. Шоб було що згадати.

Фотографій по стінах будинку в тебе не було. Навіть тих, що в рамках розставляють по столиках і буфетах у вітальні, які стояли в кожної з твоїх сусідок. Коли тебе про це питають, ти розлючено даєш туманні відповіді. Не маєш потреби дивитися на те, якою ти була, коли виходила заміж,