Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"

коли твій син пішов у перший клас. Так їм і кажеш. Вони всі, продовжуєш, ось тут, і ось тут, і однією рукою плескаєш себе лівобіч по грудях, а іншою — по голові. Так, особливо ось тут, лівобіч. І ти закидаєш світлини в якомусь подертому, коричневому конверті кудись у закуток полички з посудом.

Однак іноді, коли ніхто не дивиться, ти лізеш у той закуток і дістаєш їх. Іноді спогадів не вистачає, ні ось тут (груди), ні ось там (голова). Особливо ось тут, лівобіч.

На шлюбній світлині на тобі весільна сукня з мереживом, зачіска з начосом, як тоді було в моді. Жених мовби плаває у своєму, на кілька розмірів більшому костюмі, і його, вочевидь, душить краватка. Ти пам’ятаєш ту світлину, ви вийшли з приміщення судової інспекції, де щойно підписали акт цивільного шлюбу. Ти з вигляду така самотня. Навіть зараз, коли дивишся на неї, відчуваєш самотність.

Ваш син у три роки на високому стільчику, вбраний в найкраще, що було, дивиться скоса на фотографа, очі ще не підсохли. Огрядний Ахмет, турок-фотограф неймовірних розмірів, який спеціалізувався на дитячих портретах, намагається змусити його не крутитися на стільці. Малий протестує, схоплюється зі стільця, тікає, Ариф не стримується, кидається за ним, хапає за руку і кидає на стільця, лунко даючи ляпаса. Зі стільця та кутка фотомайстерні одночасно доноситься: ридання, він — «це тому, що ти вчасно не втрутилася», вона — «це тому, що ти не зміг вчасно стриматися». Ненавидиш це фото.

Ариф самотньо сидить навприсядки на якомусь валуні, за ним видніється море, певно, уже літо, бо рукава сорочки добряче закасані, на ньому військова форма й армійські чоботи, на голові берет із написом ТМТ[16]. Він спокійно дивиться на море. Ти завжди розпрямляєш цю світлину пальцями. Хтось її добряче пожмакав.

Ось і ти у фотомайстерні фотографуєшся для отримання паспорта.

Знову зйомка, але тепер в майстерні дідуся Сулеймана, огрядний Ахмет уже цим не займається. Ваш син щойно пішов до школи. Ви вже не обіймаєтеся з Арифом, але кожен зі свого боку поклав руку на плече дитині. На тобі сукня в клітинку: червоне, зелене, вишневе. На Арифові чорна водолазка. Ніхто не посміхається. Утрьох скоса дивитеся в камеру.

Тіки ніхто ніколи не дивицця на хвотографа. Ніхто не гляне йому прямо у вічі. Всі дивляцця так трохи вбік, чи вдалину, чи ще якось. Так, будто би думають про шось таке, про те, що зробили чи ще зроблять. Так, мовби... мовби соромляцця. Мо’, так і є? Оті всі, про яких кажу, трохи вроді посміхаюцця, но — так, хвальшиво, силувано. Наче не впевнені, як саме треба: чи ото дурновато шкіритися, чи кирпу гнути. Шо буде правильно? І потім, як пролетять года, розсматрюють хвотографії і завжди замислююцця. Ач який я був тоді! А шо ж я злякався глянути на хвотографа? Чого ж сидів із такою кислою пикою і не всміхнувся хоч трохи? Ось так думають. І охоплюють їх тоді спогади.

Ти — на вулиці біля свого будинку. Притулилася спиною до стіни, навіть і натяку на посмішку, ти — розгнівана. На тобі чорна блузка, чорна спідниця. Руки схрещені, не хочеш нікого обійняти. Ти дуже розлючена. Ось ти із сином у школі, ти із сином удома, ти із сином, коли він закінчує університет, ти із сином, коли він іде до війська, ти із сином, ти і твій син. Тепер ти з ним завжди. Лише він і ти.

Найгірше на хвотографіях не те, шо в них спереду, а те, шо в них іззаду. Те, шо там написано. Слова, які каждий пише, шоб не забути. Шо тоді-то і там-то був і получив документ, на знак чого ось вам і хвото, такого-то року кончив служити у війську. Шо ось ця хвотографія получена в подарок, на згадку від приятеля чи від родича якогось. Ось про шо говорять слова ззаду. Які вицвіли від часу і затерлися. Іноді вони навіть значать більше за саму хвотографію і заставляють людину задумацця, шо вона тоді робила. Про шо думала тоді, коли робилося хвото. І вона почина пригадувати.

На світлині з ваших заручин ти в темно-синій сукні. Ариф знову потопає у своєму чорному костюмі, краватка його знову душить. Ви обоє сперлися на спинку високого крісла і невимушено всміхаєтеся фотографу. Ти пам’ятаєш його руку, що тримає тебе під лікоть, він шепоче тобі на вухо, щоб пересвідчитися, який у тебе настрій. Це ваша перша подружня світлина, учора — була перша ніч в обіймах на спільному ліжку, сьогодні — перший день уже спільного життя. Стільки стається вперше того дня. «Чудово! — вам каже фотограф вірменин. — Як вас звати? Ариф...»

І Хатіше.

Біда з тими хвотографіями не від того, шо заставляють згадувати, а через то, шо не дають забути.

Ариф і Хатіше, 15.10.62, неділя.

Хатіше — 20 років, Ариф — 18.

На згадку.

Твої спогади заховані в закутку. Темному закутку полички з тарілками. Та водночас вони на кожній стіні, на кожних дверях, на кожній бруківці подвір’я, кожному дереві. Особливо на тій смоківниці.

10. Взаємоомана

Як побаче хтось уві сні смоківницю, страх як зажурицця. Тре’ тоді йому встати раненько, помолитися своєму Богу, і розказать свій сон. Тоді треба вийти надвір і розказать голосно на всі чотири сторони свій сон, щоб він утратив свою силу при світлі дня. Лиха прикмета — побачити смоківницю уві сні.

Ти добре пам’ятаєш той липень, бо намучилася тоді з цією смоківницею. Вона росла в тебе посеред подвір’я, і щосерпня родила такими пишними смоквами, просто гігантськими, і медовими на смак, тобі заздрила вся округа. Тож того липня твої смокви дозріли рано і стали падати. Уже з кінця червня. Дозрівали на гілці, репались і падали. Ціла злива зі смокв на твоєму подвір’ї, які спекло сонце. Скрізь лежали смокви-падалиці з порозкриваними від щирого подиву ротиками.

Смоківниця без смокв уві сні віщує біду й усілякі негаразди. Як бачиш уві сні смокви свіжі і ти їх їси, знай, шо то ти їси себе і ті гаразди, шо маєш. Означає хороби або інші які прикрості. Тре’ тоді людині піти й помолитися своєму Богові.

Двадцяте липня, ти дуже добре пам’ятаєш, як сталася біда. Ти прокинулася вранці, й діжка, що стояла під смоківницею була вже з горою завалена порепаними смоквами. Ти вискочила надвір у нічній сорочці, схопила віник та совок і почала їх збирати. Збираєш, збираєш, а