Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

Тож обережно натиснув на газ, і ківш здригнувся. Він легко зламав стіни і дозволив небові увійти до того, що ще менше години тому здавалося похмурою печерою. Вимисел свого часу теж намагався. З усіх своїх внутрішніх сил, випнутою могутньою шиєю та великим тілом, напруженим, мов струна, він бився об стіни. Уранці у стайні було повно крові. Коли я про це згадую, то чую шалений цокіт копит, і щось прокидається в моїх грудях, розпускається твердий і болісний пуп’янок. Вимисел живе всередині мене, він б’ється, благає випустити його. Волає: «Я прагну кохання!» — а я німо вслухаюсь у це волання, не розуміючи, ні чого від мене хочуть, ні як випустити коня, ні звідки іде цей зойк. Я — клітка, коробка, скриня, всередині мене темно, всередині задихається чорний красень-огир.

Ми з руйнівником просуваємось уперед, просуваємось без перешкод, успішно, я спостерігаю за падінням стін, не випускаючи з рук червоний нашийник. Іноді я надто сильно сіпаю головою — праворуч-ліворуч! — ніби прагнучи щось забути чи попросити пробачення. Руйнівник кидає на мене стривожені погляди, та потім його очі знову повертаються до роботи: прямо по курсу наступна стіна. Він виструнчується — він знає, що треба робити. Якщо попрошу — він зупинить усе. Та я не вдаюся до дій. Слухаю, як Вимисел безнадійно хропе всередині мене — і з того самого місця долинає і поступово гучнішає голос-шепіт тата. Тоді я прикладаю долоні до грудей, щоби заглушити цей голос, щоб придушити його. Хочу, аби він назавжди замовк, або ж щоб спалахнув, вибухнув і заглушив владно гуркіт уламків. Однак татів голос шепоче, а Вимисел дедалі б’є копитом у тверду деревину мого серця, і очі мої перетворюються на два озерця солоної і тихої води.

— Це належало Тóбі! — Я тицьну зап’ясток руйнівникові під ніс. Він сердиться — один раз він уже зупиняв машину заради нашийника. Тоді я ховаю руки під себе й мовчу. Згадую про шалапута Тобі, що вирішив побігти за мною до лісу, коли я тайкома осідлала Вимисла — того дня тато був у школі, конюх поїхав до села, а тренер із мамою заховалися десь у будинку. Тобі й зеленої гадки не мав про ліс, він був надто малий і ніхто ще туди його не водив. Коли він кинувся за мною, я не відігнала його, бо намагалася всістися зручніше на спині Вимисла. А ще я подумала: коли щось трапиться, Тобі зможе повернутися до манежу і попередити батьків. Я думала так доти, доки помітила, як необачно він поводиться в лісі, ніби досі гасає стодолою, де можна рити ямки і розкидатись соломою. Я бачила, що Тобі хотів сподобатися всім, тож незграбно випускав по кілька краплин сечі під кожним деревом, ганявся за зайцями, за найменшої небезпеки ховався за ногами Вимисла, ризикуючи потрапити під копито. І все ж казала собі: коли посутеніє, Тóбі мене зігріє... я забула, що достатньо й коня. У Тобі не було потреби. Я хочу сказати, що він був не в моєму серці, а навколо, стрибав довкруж, часом безглуздо. Певно, саме тому у смерку я його вже не бачила. Я довго кричала, гукала, потім ридала, адже мені так подобалось, коли його язичок пестив моє вухо, я любила наші ігри на сіні.

Уже пополудні. Стодола лежить. Беремося за комору для сідел. Руйнівник, вочевидь, утомився. «Мала, я погано сплю, — пояснює він. — Уночі відчуваю вібрацію машини в руках, не можу розслабити спину, тож лежу із розплющеними очима. Вслухаюсь у вітер, дивлюся на місяць, щоби забути про знесення, що не відпускає мої голову й руки. О, якби ти знала, мала! Навіть дружина мене не розуміє. Хоче, щоби я спав — та все навколо чинить опір. Я мушу перш заспокоїти денне гудіння. Час від часу допомагає дощ. Дощик — тоненький, достоту твоє волосся, — дзюрчить, стікаючи по вікнах, як і зараз довкола кабіни. Чуєш? Заколисує... Заплющ очі, мала...»

Та я хочу не очі заплющувати, а подих затамовувати. У кабіні бульдозера душно, штучна шкіра сидіння липне до спини, серце тремтить, ніби хоче вистрибнути з грудей, що перетворюються на землю, труну і порох. Крізь брудне скло небо здається мені купою руїн. Пил від будівельних матеріалів заповнює ніздрі, я задихаюсь, ще раз глибоко вдихну — і все, мені кінець. Де Вимисел? Я не відчуваю його у собі — ніби він дійсно тихо пішов від мене того дня, коли помер. Дайте ж і мені добровільно піти, затиснувши пальцями ніздрі й міцно стиснувши вуста...

Я заплющую очі, щоб руйнівник залишив мене у спокої. Шукаю в собі Вимислову ніжну храпу, свіже повітря, що огортало нас після нічної пригоди. Пригадую, як непорушно звисало того вечора гілля високих буків — і це здалося мені добрим знаком: вітер не потурбує листя, не жбурлятиме його, мов відьмак, у морду коню! Край ліса простували двоє старих, які трималися за руки. Розібрати, про що вони говорили, я не могла, та добре чула звуки — інтонації чітко лунали у вечірньому повітрі, завершено й легко, мов нотки осіннього листя або кристалів льоду під час відлиги. Далі я чула тільки цокіт підків Вимисла об кам’янистий шлях — він лунав кришталево, а сонце тим часом сідало й іскрилося в його гриві. Потім запала ніч. Перед нами були лише стежина, чорна, мов небо, та поскрип соснових шишок під копитами Вимисла.

Я загнуздала, та не осідлала коня, сіла «на голе» (так часто кажуть — і вислів чудовий), однак, голе тіло коня не схоже на тіло жінки чи чоловіка, це радше килим із короткого м’якенького смуху, природна виїмка, де легко знайти собі місце і дозволити заколисати себе в такт тихій ході чи рисі. Чи гасали ми з Вимислом у лісі? Принаймні не відразу, навіть якщо коли тренер саджав мене до себе на гніду лошицю на прізвисько Любка, ми катались і риссю, і галопом, однак, тримав він мене міцно. Здається, він полюбив мене, мама навіть трохи ревнувала, і через неї, зрештою, він зсаджував мене край лісу та починав свистіти, поки я бігла до манежу. Якби мами там не було, хтозна, куди ми доїхали б на Любці. Чи на Вимислі, бо належав би він не мамі, а, можливо, мені. Хай там як, а досвід у мене був, тож коли я, відчинивши ворота до стайні, опинилася на спині Вимисла, усе здалося мені простим. Вимисел був значно більшим і ширшим за Любку, словом, зручнішим, а гриву мав таку густу, що, підковзнувшись, я легко могла схопитися за неї і