Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

все життя оберталося коло них. Певно, саме тому, з пошани руйнівник просувається потроху, працюючи лише один день на тиждень. В інші дні він ламає щось деінде, і все заради шосе. «У понеділок, — розповів мені він, — я зніс три хатини, у вівторок одну велику будівлю, у середу церкву, у четвер сільський майдан, у п’ятницю сквер із гойдалками і столітньою липою. По суботах я приходжу до вас, мені тут подобається, бо мене супроводжуєш ти, мала. До того ж, не щодня доводиться зносити старовинні стайні з аркадами, ліхтарями й склепіннями, де гніздяться ластівки! А цей дух! Дух коней... Мала, цей дух тривкіший за корпію, тут пахне не пилом чи тиньком, ні, тут пахне конями!»

Я хотіла б усе життя пахнути конями. Я хотіла б, щоб запах Вимисла — запах мого кохання — завжди супроводжував мене.

— Зупини! — командую я. Зістрибую з бульдозера і підбираю нашийник. Потім піднімаюся до кабіни, не підводячи голови, бо надто зайнята — обмотую нашийник коло зап’ястка. Руйнівник дивиться на мене, не рухаючись, ніби чекає дозволу працювати далі. Тим часом хмара пилу осідає, і крізь пролам у стіні ми бачимо дерева й шмат неба.

У мого тата також досить курна робота. Він учитель, а я — серед його учениць. Він ніколи не провітрює клас, тож повітря в ньому наповнене часточками крейди. Навіть повертаючись додому, тато пахне крейдою, і мені від цього запаху дихати важко. Він хоче, щоб я працювала багато і швидко, та я дуже повільна — пишу і читаю поволі. Управна я тільки з тваринами, і мені стає зле серед духу крейди та шепоту докорів. Мій тато шепоче. Його потомлений голос продирається крізь тривалі роки вчителювання, лякає школярів, змушених нашорошувати вуха. Коли вони нарешті опиняються вдома, то з полегшенням знову чують здорові гучні голоси. А я і вдома продовжую щосили вслухатись у сипіння. Хотіла б я, щоб у тата був сильний голос і щоби він володів манежем. Бо він усе життя винаймав і сторожував — до того дня, коли державці накреслили на карті лінію і постановили, що тут проляже шосе. Невдовзі тато сторожитиме шосе. З вікна нашого будинку він назиратиме за автівками.

Коли ми перебралися до цього краю, я ще була дитям. Тато запримітив будинок біля манежу. В оголошенні йшлося, що мешкати в ньому можна майже безкоштовно за умови нагляду за місциною. Власник мешкав за кордоном, а з персоналу були тільки тренер і конюх. Невдовзі за порадою тренера тато придбав коня — прекрасного чорного огира на прізвисько Вимисел, і мама взялася вчитися верховій їзді. Вона залишала мене у стодолі під наглядом конюха і вирушала з тренером на щотижневий урок їзди на твердому піску. Тренер був ставним, худорлявим і широким у плечах. Голос він мав звучний і веселий, вправно свистів. Скоро мама могла їздити верхи на прогулянки разом із ним. Оскільки я вимагала, щоб мене брали з собою, він саджав мене поперед себе на шию коня — і ми їхали так до лісу, де він зсаджував мене і наказував бігом повертатися до манежу. Сам тренер заглиблювався в гущавину, а за ним тупцював Вимисел з мамою. Тренер голосно свистів, і я мала бігти, не зупиняючись, поки чула свист. Коли ж зі звуків лишалося шелестіння вітру у кронах, я вже мала перед очима манеж, і конюх ставив на кухонний стіл склянку теплого молока. Я випивала молоко — і саме повертався тато. Він був на останніх уроках, та навіть не присівши, зазирав до мого портфеля, виймав звідти зошит із завданнями і тицяв мені під ніс. Він робив собі каву і пив її перед вікном, дивлячись убік лісу, де народжувався посмерк, що згодом розповзався по всій землі.

Після домашнього завдання я не мусила чистити стайні — за це конюх отримував платню. Та я ніколи не уникала цього — певно, тому, що саме він турбувався про мене, коли поруч не було мами. З вилами і візком я вправлялася з незвичною для мого віку силою. Коли мама поверталася з прогулянки, я витирала Вимисла. Потім насипала зерна до кам’яної годівниці, що тягнулася вздовж стіни. Конюх неподалік перевертав солому. Тоді йому було двадцять років, він був білявий і червонощокий. Іноді він дивився на мене, не відводячи погляду — ніби ляпаса давав. Завжди з одних і тих самих маніакальних причин. Скажімо, я забувала поставити горнятко з маззю на відведене йому місце чи залишала його відкритим, чи забувала сідло Вимисла надворі, на шворці для білизни, а тим часом насувалася дощова хмара. «Воно наситилось чистим повітрям!» — казала я. А конюх зле зиркав у мій бік. «Якби пішов дощ... Знаєш, скільки коштує таке сідло, з ободком і монограмою твоєї матері ручного шиття? Знаєш, хто подарував їй це сідло, га, знаєш?!» Тоді я волала: «Але ж немає дощу!». А він затято повторював: «Ручного шиття...» — ніби підкреслюючи мою провину. У такі миті мені кортіло вбити його. Та щоби займатися конями, потрібні як мінімум дві людини — а він, як і я, любив коней понад усе. Конюх носив їх не в серці, а між ногами чи в руках — ось чому я кажу, що він цілком міг би цими руками побити мене. Певно, дівчат він також брав між ніг — не до серця.

Я так і не навчилася їздити верхи. Не хотіла. Там, де ми жили, це було все одно що відмовлятися ходити. Мені достатньо було дивитися, як тренер щосереди, щосуботи і щонеділі давав уроки іншим дітям у шоломах і чобітках. Початківців я навчала сідлати коня, авжеж, це я вміла робити майстерно. За іншими ж спостерігала, сидячи край манежу і дражнячи Тобі краєчком батога. Я вирішила, що їздитиму тільки на Вимислі — однак Вимисел належав не мені.

Натомість Тобі був моїм. Я на власні очі бачила, як одного літнього вечора його у стодолі привела на світ тутешня старенька шавка. Цей фокстер’єр відрізнявся здатністю ніколи не втомлюватись від ігор. Він бігав за мною усюди, спав разом зі мною. Мені подобалося, коли він лизав моє вушко своїм тоненьким гострим язичком, і від лоскоту я так сміялася, так реготала!.. Тепер від нього лишився тільки червоний нашийник. Тобі ніколи не чекав наказів. Так само і я одного чудового дня, ні в кого не питаючи дозволу, залізла на Вимисла — і ми удвох гайнули до лісу.

— Я не чекала на дозвіл... — розповідаю я руйнівникові. Певно, він не зрозумів, бо сприйняв моє бурмотіння за дозвіл рушати далі.