Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

виверти, інакше знову доведеться звільнити декількох славних людей і зняти із себе турботи про їхнє існування. І от цей чоловік виходить на природу й несе відповідальність на плечах, аби руки залишалися вільними. Від своєї дружини, яку він держить у кулаку і яка його випрямляє, він вимагає, щоб вона чекала його, повністю роздягнувшись, прикрившись лише покривами їхнього спільного будинку, коли він приїздить додому з контори, розташованої за двадцять кілометрів. Дитину відправляють геть. На сходинці шкільного автобуса хлопець перечіпляється через своє спортивне спорядження, що пристало йому як свині наритники.

Жінка, здригнувшись, прокидається й знімає із себе теплу щільну пов’язку з тиші й спокою, під якою вона намагалася врятуватися втечею. Вона прибирає все, що дитина понакидала, перш ніж поїхати. Решту забере прислуга, яка багато чого вже побачила, прибираючись у цьому будинку. Ще коли хлопчина був геть малий, мати іноді брала його із собою в супермаркет, і директор магазину сам зі щирою усмішкою вів їх повз чергу сповнених чекання домогосподарок. Дитина сиділа у візку, немов у материнській утробі, і з яким задоволенням пуцьвірінок там розташовувався! У швидкісних машин часто виявляються вади в несподіваних місцях, а проте вісімнадцятирічні молодики полюбляють їх більше, ніж власну родину, вони біжать від батьків і з рідного дому й, навіть умираючи, чіпляються за спортивні автомобілі. А ще ці магічні магнітні захисні штучки, прикріплені до нових суконь у магазині, от якби до людини прикріплювали таке! Щоб чоловіка не обдавало кип’ятком, коли він насолоджується видами, яких у нього нема. Своє «хазяйство» слід оберігати від хвороб, як оберігають жінку від світу, щоб вона не визирала з вікна, не прямувала життям й не прагнула змін у ньому. Так, усе правильно, але насправді універмаги вішають захисні штучки тільки на одяг. Лунає тривожний сигнал, коли хто-небудь без дозволу намагається прорватися через магнітний бар’єр, щоб, мов той мандрівник, зазирнути у царство мертвих і скинути оком на море сортів кави. Краще вже ми підемо на своїх двох у дранті, сховаємося в нашому затишку і житимемо там серед наших власних покидьків; щонайменше, ми не потерпимо жодного чужого авта в нашому маленькому гаражі. Ось так ми й підтримуємо життя у вічному русі, випливаємо туди, де гуляє вітер, де нас тягне погуляти й де нас захоплює яке-небудь привітне обличчя, у котрому ми бачимо відображення власної моторошної фізіономії.

Усього лише минулого тижня ця жінка купила собі в бутику брючний костюм. Вона посміхається, немовби їй є що приховувати, однак вона має у своєму розпорядженні лише безмовне царство власного тіла. Три нових пуловери вона ховає в шафі, щоб не дати приводу до підозри, начебто вона своєю закривавленою борозною хоче забезпечити собі ще один солодкий місяць. Вона знімає із золотого дерева свого чоловіка лише прихильно дозрілі плоди. Миле листя більше не вкриває дерева. Чоловік тримає її рахунок у банку під контролем, і знову тисячі дерев, шумливих під вітром, падають жертвою його сокири. Їй дають гроші на господарство, й навіть більше! Він, власне, не вважає, що повинен платити ще й за затишне крісло-гойдалку, у якому він, задоволене хлопча, заколисує й відтягує своє стебло. Вона перебуває під захистом його святого імені й під патронажем його банківських рахунків, про стан яких він постійно доповідає. Нехай знає, що вона має в його особі. І, навпаки, він знає про її садок, завжди відкритий навстіж, і в ньому так приємно копошитися й хрюкати. Якщо хтось що-небудь має, то це треба використовувати, інакше навіщо воно йому?

Щойно жінку залишають одну, вона надягає захисну накидку із грошей, грошової цінності й грошового знецінювання й вирушає трохи перейтися, покрита товстим шаром упевненості й стабільності. Вона немов тінь сковзає по морю людей, які виробляють папір, — на поверхні цього моря танцює її життєвий кораблик. Так, саме так, море, і воно легко ховає нас заживо! Адже осторонь чекає юрба дурних і позбавлених зайнятості людей, які вичікують у засідці, щоб хто-небудь нарешті взяв їхній слід. Ну, а ми? Полетимо далі? Для цього нам, великим мудрагелям, доведеться піднятися вище й пролитися дощем, відомо ж бо: під лежачий камінь вода не тече! Жінка закриває очі рукою, немов сукнею, на всі випадки життя. Незабаром знову доведеться з усіх боків обкладати чоловіка й дитину їстівними припасами. Що в нас сьогодні на вечір, коли чоловік, компактний, наладований і просто з конвеєра, сковзне вниз, замість туди ввірватися? Він ретельно затяг себе, як муфту у втулці свого життя. А ввечері він захоче розкрутитися.

Він піниться й пузириться. Сьогодні ввечері, ми про це мало не забули, настане час, належний за законом, і жінка зі своєю гігроскопічною тканиною чекає, щоб увібрати в себе все, що за день зробив чоловік. А інші люди зникають у тіні й заживо ховають свої надії.

Навколо простягається просторий краєвид, про це варто сказати. На нашу долю, вкриту туманом, накладено досить вільні пута. Двоє хлопців ганяють наперегони на мопедах, однак незабаром застрягають у снігу. Вони падають і котяться вниз. Жінка сміється. Хоча б один раз у житті їй хочеться рішуче йти вперед. Сьогодні чоловік так ґрунтовно поштрикав її, немов був у ній з кимось на пару. Почекайте трохи, і вас увечері теж підключать до електричного кола! У цей момент чоловік потягнув у контору сталеву противагу завбільшки з телефон. По гравію, що летить з-під коліс автомобіля, директор добрався до свого крісла, сидячи в якому він керує долями підлеглих і дивиться гірськолижні змагання по телевізору. Він теж любить спорт, дитина цього в нього навчилася. Люди вже давно заколисували 6 себе в ліжку, якби на телеекрані не було стільки руху і якби при цьому не починали рухатися ноги й серця самих глядачів. Волоски щільно прилягають до шкіри, коли чоловік мчить путівцем — так швидко він їздить. Коли він кого-небудь кличе, це лунає як грім на сільській вечірці. Незабаром з’явиться й весь хор.

По неділях усі ходять до церкви, демонструючи суспільний дух, який панує в їхній громаді. Потім вони прикладаються до посудин, розставлених на полицях, де весело й вільно зберігаються книжки й пам’ятки про їхнє рабство. Навіть лікар і аптекар не ухиляються від візитів до Папи Римського й до Матері Божої. Вони не заздрять нічиїй роботі. Вони, ці пещенці, прекрасні плоди університетської освіти, вирушають до заїзду. Там вони проводять якийсь час і веселять один одного. Лікар заздрить аптекареві через аптеку, що нею він керував би з вищим зиском.