Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

class="p1">— І все-таки, Тарасе, ти постійно писав, хоча в побутово-житейському розумінні мав від того тільки лихо. Коли почалися найбільші прикрощі?

— Десь у 1964-му році я жив у Глибокій на Буковині. Була в мене тоді друга жінка, молода, гарна. А я працював у районній газеті, у відділі сільського господарства й отримував 100 карбованців. 30 платив за квартиру. Жінки тоді гарно зодягалися, то й моя ж хотіла вбратися. Зодягни пень, то буде подобень. От я й вирішив десь виступити з віршами, підробити копійку. Поїхав у Чернівці, там був вечір поезії в університеті. Пам’ятаю, сиділи в президії Микола Бурбак — він тоді очолював Чернівецьку письменницьку філію, Андрій М’ястківський із Києва, з редакції журналу «Дніпро», ну а решта — комсомольці. Якимось дивом і мене посадили в президію. Як гостя чи що. Бурбак каже: «Хлопці, по одному віршу читайте». А я саме написав велику поему «Осанна»! Що мені той один віршик? Беру і читаю. З трибуни. Коли чую: стукають-дзенькають по графину, мовляв, годі, закінчуй. А із зали кричать: «Хай читає, не затикайте рота!». Читаю далі, аж мені волосся сторчма на голові стає. «Дзень-дзень!» — стукотять по графину, нервує президія. «Не перебивайте!» — волає зала. Я увійшов в екстаз, читаю на повен голос, не зважаю ні на кого. Біса ви мене зупините!

— Ця поема також не збереглася?

— Ні, слухай далі. Дочитую я «Осанну» й відразу виходжу в коридор, — знаю, що зрубав гілляку під собою. Коли це вибігає і М’ястківський: «Дайте поему, ми надрукуємо в журналі „Дніпро“»! Я, дурний, не дав. Виходить ще колишній мій викладач, на очах сльози: «Я не знав, що мав такого студента».

— Хіба ти до того не друкувався?

— Пастушенко у Вінницькій міжрегіональній газеті дав сміливу добірку. Потім я ще послав туди вірші. Коли це після того виступу в Чернівцях викликає мене заступник редактора тієї газети, та ще й посилає по мене машину. Дружина Маруся вагітна була, сідає зі мною, а в машині ще двоє хлопців у чорних плащах. І везуть, куди ти думаєш? Прямо в кадебе. Маруся відразу вгледіла вивіску на фасаді, а я ще й не туди, ніц не можу второпати. Потім мене самого заводять до кабінету, й один із них різко витягує шухляду зі столу і кидає переді мною фотокопії тих віршів, що я послав до газети. «Твої? Пиши пояснювальну». А що мені пояснювати? Що я хотів купити жінці пальто? «Це антирадянщина!» — «А що це таке?» Василю, чоловіче, хочеш — вір, хочеш — ні, але я справді тоді не знав, що таке антирадянщина. Бо не мав ні радіо, ні телевізора. І це на мене впало, як половик на курку. Половик — то по-нашому яструб. «Не буду я нічого писати й пояснювати», — кажу. Тоді до кімнати вдирається кирзова морда і в гавкіт до мене: «Пиши!» А я теж у крик: «Не буду!» Затявся. Тут знову підступає той перший, спокійніший, і наказує кирзовій морді вийти. А до мене тихенько так, довірливим тоном: «Тарасе, не зважайте на нього, цей чоловік підготовлений для Румунії. А я... я сам люблю літературу, закінчив університет, але так сталося, що пішов працювати в органи. Тарасе, я бачу, що ви справді нічого не розумієте. Прошу вас, напишіть кілька слів, що ви схибили, бо від вас не відчепляться». І продиктував мені, як то треба писати.

— А ти можеш щось пригадати з отих віршів, за які вони напосіли на тебе?

— Мало. Зовсім мало. Хіба ось такі рядки:

Що я маю?

Серце незаржавіле,

Гойний торс, наче круп коня,

Та відрізані матері коси

сиві, аж білі,

Й руку батька,

Яку відрубала війна.

Буть рабом для мене —

Сама насолода.

Бунтувати навіщо?

Змиривсь я давно.

Ось вам шия моя

Й шия мого народу —

Налигайте і натягайте

Поглибше ярмо.

Й ото з 1964-го року вони як сіли на мене, то не злазили вже до 86-го. Ніде не давали роботи. Куди не приїду, мурло каже: «За 24 години геть!» Ні прописки, ні роботи. Я поїхав у тайгу, в Томську область. Туди засилали людей, а мене й звідти вигнали. У 1971-му році прибився додому. За що жити? Як? Одного разу пішов у село, де буфет і крамниця, купити цигарок. А на душі тривога, зима була. Аж підходить секретар селищної Ради. «Ходи, — каже, — завтра прописатися». У мене серце тенькнуло: завтра ж субота, тут щось не те. Але він ще улесливіше: «Ходімо до буфету, Тарасе». Заходимо, чую, смажать щось, а на столі вже горілка й пиво. І ще пара підлабузників його сидить. «Щиро» п’ють та наливають. Е, думаю, треба тікати, бо халепи тут не минути. Я потихеньку відшився від них, і на другий день пішов не до сільради, а заїхав до Косова, а там у мене товаришка була, Зена. Ніч перебув, удосвіта встаю, збираюся на Кути, а там далі до Вижниці, а там... Тільки ж на душі так тяжко, тоскно. Ще й січень надворі, я боюся цього місяця, він нещасливий для мене. Дійшов до автобусної станції, аж тут якийсь чоловік: «Тарасе, здоров! Не впізнаєш?» — «Ні».— «Та ж ми випивали разом у буфеті. Я — Леонов. Начальник Косівського кадебе просив, щоб ти зайшов до нього». Іду я з ним плече до плеча, як Довженко зі Сталіним. Бічним зором бачу ще «хлопців». А в мене підошви слизькі — не втечу. Завели мене в районне кадебе. Там їхній начальник і ще якийсь бурмило вже ждуть. Кажуть мені, що треба їхати в Івано-Франківськ до начальника обласного кадебе. Садять у машину, і та летить з такою швидкістю, що я не знаю, як ми не перекинулися. Йой, чоловіче, яка страшна невідомість. Я зрозумів, що вже заарештований, але що далі? Не знав, що мені можуть присудити. Рік, п’ять, десять, двадцять років? Чи, може, розстріляють. Не знав. І справді, далі розмова була коротка. Потім камера, слідство, допити. Суд. Закритий. Дістав я чотири роки за антирадянську пропаганду та агітацію. Далі пішли етапи. Львівська, Харківська, Свердловська, Пермська тюрми. 36-та зона. Сумнозвісне селище Кучино... Де Стус загинув... Не хочу. Не хочу згадувати.

— Що найтяжче в неволі?

— У неволі, чоловіче, найтяжча неволя. Але в тюрмі я плакав тільки раз. Коли один мій товариш, нині знаний політв’язень, не дав мені на етапі «Кобзаря». Я нічого ніколи