Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Розділ 4

Слава

– Не зайнято? – не чекаючи моєї відповіді, навпроти сідає Руда.

– Я завжди радий хорошій компанії. Ти ж хороша компанія? – запрошую, вказуючи рукою на місце, куди вона вже і так присіла. – Кидати в мене ні чим не будеш? – примружуюсь, наче в очікуванні.

– Ха-Ха-Ха! А хтось виявився злопам'ятним, – відповідає, стягуючи з себе рукавички й шапку.

Відразу підходить офіціант і пропонує їй меню. Це ж треба яка швидкість обслуговування. Я десять хвилин чекав поки мене помітять серед натовпу, і це при тому, що мене тут майже кожна собака знає. І ось з'являється якесь дівчисько і Ден біжить перечипаючись через всю залу. Кидаю на хлопця невдоволений погляд, а він лише посміхаючись знизує плечима, та киває у бік дівчини. Я розумію, що він має на увазі, та мені не подобається його зацікавлений погляд.

Ден гарний хлопець, та він точно не для неї, тим паче, що сіла вона біля мене, отже і вибрала мене. А про те, що це було єдине вільне місце я навіть не хочу думати. Я не зацікавлений в ній, та будь у кому ще але саме зараз хочу закрити її від тих поглядів, які вона притягує з усіх сторін. Була б моя воля, я б просто накинув на неї зверху простиню, щоб ніхто не міг її більше розглядати. Крім мене, звісно.

Меню розміром із цілий один аркуш, вона розглядає та вичитує, ніби перед нею Світова енциклопедія. І поки вона зайнята вивченням документу, у мене з'являється можливість уважно її роздивитись, не привертаючи зайвої уваги. Відкидуюсь на спинку стільця і ​​роблю ковток чаю.

Щось є привабливе у цій Рудій, ось тільки я ще не зрозумів що саме. В першу чергу, кидається в очі її руде, я б сказав навіть мідне, волосся, яке зараз недбало зібране на маківці; зелені очі, наче в відьми з казок; розсип ластовиння на обличчі та пухкі губи. Цікаво, вони справжні чи просто професійно накачані. Відчуваю, як починає поколювати пальці, від бажання торкнутися їх.

Перекручуючи лист туди-сюди, і нахмуривши спантеличено брови, вона задумливо дивиться на Дена. 

– А у вас бувають круасани з вишнею?

– Зазвичай бувають, але сьогодні… – Ден кидає на мене погляд –  на жаль вже закінчились.

– Тоді принесіть мені, будь ласка, солянку, американо з молоком та круасан із шоколадом, – швидко тараторить, та задоволена своїм вибором повертає меню. 

– А як же салат та вода, чи що там зараз модно їсти, щоб не гладшати? – не стримуюсь, щоб не прокоментувати її замовлення. Адже дівчата у присутності хлопців, їдять салатики, принаймні на моїй практиці.

– Ти взагалі пробував підняти цю надувну штуковину на гору? – каже, витріщивши очі, немов саме в цей момент її і піднімала. – А я, між іншим, цілу годину тягала її за собою. Я скинула минімум п'ять кілограм, і це не враховуючи моїх ослаблених від тяжкості рук. А за прогнозом погоди, штормове попередження обіцяли, хуртовина і таке інше. Раптом мене знесе вітром? Так що це не просто обід, це внесок у мою безпеку.

Прискаю від сміху, після її слів. І навіть не посперечаєшся, на сто відсотків має рацію.

Коли приносять наші замовлення, вона одразу береться за солянку. Оце я розумію, здоровий апетит. Вона так мило причавкує, що мені аж самому хочеться приєднатися до трапези, і це при тому, що я не люблю солянку. Наливаю собі чергову чашку чаю та продовжую спостерігати.

– Назад до готелю, ти нас повезеш? – раптом, відірвавшись від їжі, запитує.

– Так. Тому й сиджу тут.

Я потягнувся до її круасану, і спритно поміняв наші тарілки місцями. Її брови склалися будиночком, від нерозуміння того, що відбувається, а мені чомусь почала подобається її міміка, залежно від ситуації.

– З вишнею, – прокоментував я свою дію й посміхнувся, чекаючи її усмішку відповідь.

– Так ось чому різко закінчилися круасани з вишнею? – вона відламує  край тіста і злизує проступившу вишневу начинку. – У тебе гарний смак. Дякую.

Вона продовжує їсти булку, запиваючи кавою, а в мене перед очима все ще мерехтить картинка, як її язик торкається темно-червоного джему. І чим частіше ця картинка прокручується в моїй голові, тим більше я відчуваю, що встати з-за столу без ганьби вже не вийде. Тож доведеться ще попити чаю, який і так вже через вуха ллється.

Мовчання, явно не її коник. Незручних пауз у розмові не виникає. Вона все про щось питає та розповідає про свої враження. Такої легкості від спілкування з протилежною статтю я давно не відчував. Ніяких безглуздих загравань та натяків і це дивує. Хоча гординя бере своє, і дрібний хробак починає мене гризти. Невже я їй зовсім не подобаюсь, що вона не намагається справити на мене враження? 

Коли на годиннику стукнула третя година, прийшов час збиратися. 

– Напиши номер, – простягаю їй свій телефон, а вона з нерозумінням дивиться на мене. – Раптом я захочу тобі подзвонити, – додаю слідом.

По її обличчю видно, що вона розгубилася від моєї пропозиції, але телефон в руки взяла.

– Серйозно?! – очікувано обурюється, коли бачить, що я вже створив новий контакт на ім'я “Руда”, під яким їй потрібно лише написати свій номер. – У мене є ім'я, якщо ти забув…

– Пробач, – не даю їй закінчити фразу і забираю телефон, щоб виправити помилку. Тепер ім'я контакту  “Руда Аліна”.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍