Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

їх у мене завжди, годився будь-який привід. Вона ніяк не могла пережити – хоч ніколи цього відкрито не казала, – що я тримаю гроші на пошті, а не віддаю їй, як це я робила ще за тих часів, коли на прохання хазяйки магазину канцтоварів возила її дітей на море або працювала в книгарні на вулиці Меццоканноне. Можливо, подумала я, вона поводиться так, ніби мої гроші належать їй, бо хоче переконати мене, що я теж належу їй і, навіть якщо вийду заміж, все одно завжди належатиму їй.

Я залишалась незворушною і, як відступне, пообіцяла провести в дім телефон і купити на виплат телевізор. Вона непевно глянула на мене з раптовим захопленням, яке сильно контрастувало з тим, що вона говорила мені щойно.

– Телевізор і телефон у нашому домі?

– Звичайно.

– І ти за них платитимеш?

– Так.

– Навіть після одруження?

– Так.

– А професор твій знає, що у нас нема ламаного шеляга, щоб дати тобі на посаг і на весілля теж?

– Знає, і ніякого весілля не буде.

Її настрій змінився, очі знову запалали.

– Як це – не буде весілля? Хай би він за нього заплатив.

– Ні, обійдемось без весілля.

Мати знов розлютилась і стала провокувати мене всіма способами, сподіваючись, що я огризнуся і вона зможе вилити весь гнів.

– Пам’ятаєш, як ішла заміж Ліна, пам’ятаєш, яке весілля вона влаштувала?

– Авжеж.

– А ти хіба гірша від неї, що не хочеш весілля?

– Ні.

Ми і далі так перемовлялися, аж поки я не вирішила, що не варто розтягувати смак її гнівних вибухів, краще витерпіти всю лють за раз:

– Ма’, – сказала я, – ми не тільки не хочемо весілля, ми навіть шлюбу в церкві не братимемо, одружимось у мерії.

Тут здійнявся буревій такої сили, що міг би розчахнути навстіж усі двері й вікна. Хоч фактично мати не була побожною, вона втратила контроль над собою і, почервонівши на виду та нахилившись уперед, почала викрикувати жахливі прокльони. Верещала, що шлюб не дійсний, якщо його не благословить священник. Репетувала, що, якщо я не візьму шлюб перед Богом, ніколи не буду дружиною, а лиш повією. А тоді, не зважаючи на кульгаву ногу, вона побігла будити батька, братів і сестру, щоб відразу сповістити їх про те, чого вона завжди боялася, а саме того, що наука зруйнувала мені мозок, що я маю все, що треба, натомість дозволяю ставитися до себе як до шльондри, що вона більше не зможе вийти з дому через сором за доньку-безбожницю.

Мій батько, ошелешено стоячи в самих трусах, та мої брати й сестра намагалися зрозуміти, яку ще свиню я знов їм підклала, і силкувалися заспокоїти матір, але даремно. Вона верещала, що прожене мене з дому просто зараз, аби лиш не зазнати того сорому, що вона, і вона теж, має доньку, яка живе на віру, як Ліла та Ада. Хоч вона й не наближалась до мене, щоб дати ляпаса, але молотила рукою повітря, немов я стала тінню, яку вона схопила і тепер щосили дубасить. Вона довго не могла вгамуватись, аж поки не втрутилась Еліза. Сестра обережно спитала:

– А чия це ідея – одружитись у мерії, твоя чи твого хлопця?

Я пояснила їй, а водночас з’ясувала це питання для всіх, що для мене церква вже давно нічого не значить, але мені однаково, де брати шлюб – у мерії чи при вівтарі. Натомість для мого хлопця вкрай важливо взяти лише цивільний шлюб, він дуже добре знається на релігійних питаннях і вважає, що релігія – це дуже важливо, але церква сама собі шкодить, пхаючи носа в державні справи. Одне слово, якщо ми не одружимося в мерії, ніякого шлюбу не буде.

Тут батько, який спочатку став на бік матері, перестав вторити її прокльонам і лементу.

– І він на тобі не ожениться?

– Ні.

– І що зробить, покине тебе?

– Поїдемо жити у Флоренцію, не одружившись.

Цю новину мати сприйняла як найнестерпнішу. Вона геть втратила самовладання і пообіцяла, що в такому разі візьме ножа й заріже мене. Натомість батько нервово скуйовдив собі чуба і сказав матері:

– Помовч трохи, не виводь мене із себе. Краще поміркуймо тверезо. Ми чудово знаємо, що можна взяти шлюб перед священником, влаштувати пишне весілля і все одно скінчити зле.

Він теж явно натякав на Лілу, про чию скандальну історію в нашому районі не переставали говорити, і мати моя врешті зрозуміла. Священник не був гарантією, ніщо не було гарантією в цьому нашому паскудному світі. Тому вона перестала репетувати і залишила на батька обов’язок поміркувати над ситуацією і, раптом що, дати мені згоду. Але далі кульгала вперед і назад, трусячи головою і бурмочучи прокльони на адресу мого майбутнього чоловіка. «Хто він такий, той професор? Він комуніст? Комуніст і професор? Який він у біса професор! – кричала вона. – Який з нього професор, якщо так думає? Так думають тільки мудаки». «Ні, – відрізав батько, – він ніякий не мудак, він освічений і краще за всіх знає, які свинства дозволяють собі священники, і саме тому хоче сказати своє “так” тільки в мерії. Гаразд, маєш рацію, здебільшого комуністи так роблять. Гаразд, маєш рацію, може здаватися, ніби наша донька не в шлюбі. Але я б довірився цьому університетському професорові: він кохає її, і я не можу повірити, що він дозволить, аби Ленуччу вважали повією. А якщо не хочеш повірити йому – однак я вірю, хоча ще не знаю його, бо він поважна особа, тут усі дівчата мріють про таку партію – повір принаймні мерії. Я ж там, у мерії, працюю і можу тебе запевнити, що шлюб, укладений в мерії, має не меншу вагу, ніж церковний, а може, і більшу».

Це тривало ще кілька годин. У якусь мить брати й сестра здалися та пішли спати. Я лишилася, намагаючись заспокоїти батьків і переконати їх змиритися з обставинами, адже в ту хвилину це було важливим знаком, що я входжу у світ П’єтро. Ба більше, у той момент я хоч раз почувалася відважнішою, ніж Ліла. А насамперед, якби я знов зустрілася з Ніно, мені було б приємно натякнути йому: бачиш, куди мене завела суперечка з викладачем релігії, усяке життєве рішення має свою історію, чимало моментів нашого життя чаяться десь у куточку, чекаючи свого виходу, аж поки нарешті не настане їхній час. Але це було б перебільшенням, насправді все набагато простіше. Щонайменше років десять Бог мого дитинства, уже тоді досить слабосилий,