Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

тут вирішував усе. Ніно провів би зі мною лиш одну ніч, а вранці пішов би геть. Хоч я знала його ціле життя, він був витвором моєї уяви, залишитися з ним назавжди було б неможливо, він походив з мого дитинства, складався з дитячих бажань, був позбавлений конкретного виміру, я не бачила його у своєму майбутньому. Натомість моїм теперішнім був П’єтро – наче скеля, мов межовий стовп. За цим стовпом простягалася земля, яка була для мене чимось новим, земля, де панувала розсудливість, де діяли правила, за якими жила його родина і які надавали сенсу всьому. Там панували високі ідеали, культивувалося добре ім’я і принципові питання. У світі родини Айрот нічого не робилося просто так. Одруження, приміром, було нерозривно пов’язано з битвою за світське суспільство. Батьки П’єтро уклали лише цивільний шлюб, і П’єтро, хоч і мав, наскільки я знала, досить ґрунтовну релігійну освіту, а може, і саме тому, нізащо б не брав шлюб у церкві, він волів би радше зректися мене. Те саме стосувалося хрестин. П’єтро не був хрещений, Маріароза теж, а отже, наші майбутні діти теж не будуть охрещені. Що б він не робив, він завжди керувався цими засадами, немов підкоряючись якомусь вищому порядку, який, хоч і походив не від Бога, а дістався йому від родини, усе одно давав певність, що він перебуває на боці істини й справедливості. Що стосується сексу, то тут він був обережний. Він достатньо багато знав про мій роман з Франко Марі, аби зрозуміти, що незайманою я не була, і все ж він ніколи навіть словом не згадав про це, я не почула від нього й натяку на докір, жодного грубого жарту, навіть легкої насмішки. Я ніколи не чула, щоб до мене в нього були інші дівчата, важко було уявити його з проституткою, і я дуже сумнівалася, що він бодай хвилину свого життя змарнував на балачку з іншими чоловіками про жінок. Він ненавидів солоні дотепи. Ненавидів балачки, підвищення голосу, вечірки, будь-які різновиди марнотратства. Хоч родина його була вельми заможна, він дотримувався – у цьому випадку як виклик батькам і сестрі – певного роду аскетизму. І мав вигострене почуття обов’язку: ніколи б не зрікся своїх зобов’язань переді мною, ніколи б мене не зрадив.

Так, я не хотіла втратити його. Байдуже, що моїй вдачі, яка, попри здобуту освіту, залишалась неотесаною, чужа була його педантичність і я не могла чесно сказати, скільки витримаю в цьому його вивіреному всесвіті. Він давав мені надію втекти від гнучкого пристосуванства мого батька й грубості матері. Тому я силою прогнала думку про Ніно, взяла П’єтро під руку і муркнула йому: авжеж, одружімось якомога швидше, я хочу забратися геть з дому, хочу отримати водійські права, хочу подорожувати, хочу мати телефон і телевізор, я ніколи нічого не мала. Тоді він розвеселився, засміявся, погодився з усім тим, чого я так плутано вимагала. За кілька кроків до готелю він зупинився і хрипко пробурмотів: можна, я залишусь на ніч у тебе? То була остання несподіванка того вечора. Я збентежено поглянула на нього: не раз я була готова покохатися з ним, а він завжди ухилявся; але опинитись з ним в ліжку тут, у міланському готелі, після цієї болісної дискусії в книгарні, після зустрічі з Ніно мені зовсім не хотілося. Я відповіла: ми вже стільки чекали, можемо почекати ще трохи. Я поцілувала його в темному закутку і з порога готелю спостерігала, як він відходить бульваром Ґарібальді й раз у раз озирається, несміливо махаючи мені на прощання. Нерівна хода його плоскостопих ніг і неслухняна кучма волосся розчулили мене.

8

Відтоді життя ні на мить не давало мені спокою, один місяць підштовхував інший, не було й дня, щоб не сталося щось добре або погане. Після повернення до Неаполя ця безрезультатна зустріч з Ніно не йшла мені з думки, й іноді мене опановувало бажання побігти до Ліли, дочекатися її з роботи і розповісти все те, що можна було розповісти, не образивши її. Відтак я переконала себе, що навіть згадка про Ніно може зранити її, і відмовилася від цього наміру. Ліла йшла своїм шляхом, Ніно – своїм, а в мене були інші невідкладні справи. Наприклад, того самого вечора, коли я повернулася з Мілана, я заявила батькам, що П’єтро невдовзі приїде познайомитися з ними та, ймовірно, до кінця року ми одружимося і я поїду жити до Флоренції.

Батьки не виказали ні радості, ні навіть задоволення. Я подумала, що вони вже остаточно звикли до того, що я їду й вертаюся, коли мені хочеться, що дедалі більше відчужуюся від родини, що мені байдуже до їхніх турбот, як вижити. І мені здалося цілком нормальним, що лише батько трохи схвилювався – він завжди нервував перед майбутніми подіями, до яких не почувався готовим.

– Це що, університетський професор приїде до нас додому? – роздратовано спитав він.

– А куди ж іще? – розсердилась мати. – Як інакше він проситиме у тебе руки Ленуччі, якщо не приїде сюди?

Як завжди, вона здалася мені кмітливішою від нього, більш конкретною, рішучою аж до безтактності. Але після того, як вона гримнула на нього і він пішов спати, а Еліза, Пеппе та Джанні постелили собі на кухні, я змушена була змінити думку. Очі її налились кров’ю, і вона накинулася на мене й засичала тихим, але все одно сварливим голосом: «Для тебе ми ніхто, ти все нам розказуєш в останню хвилину, синьйорина вважає себе бозна ким, бо, бачте, вивчилась, бо пише книжки, бо йде за професора, але, люба моя, ти вийшла з мого живота, ти плоть від моєї плоті, тому не носи себе високо й не забувай, що ти не одна така розумна, що це я виносила тебе, а тому така ж розумна, а може, і розумніша від тебе, і я б теж досягла того, що й ти, якби мала можливість, зрозуміло?» Відтак, на тій же хвилі люті, спершу закинула мені, що це через мене брати й сестра поганенько вчаться в школі, бо я поїхала геть, думаючи тільки про себе; тоді попросила в мене грошей, точніше, поставила вимогу: сказала, що їй треба купити Елізі пристойну сукенку і зробити в помешканні ремонт, адже я змушую її приймати тут свого нареченого.

Лемент про шкільні негаразди братів і сестри я пустила повз вуха. Гроші ж дала відразу, хоч про ремонт то була неправда – вона вимагала