Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Далі, далі земля міняє обличчя, вабить очі дивнішими дивами культури, дивнішою красою! Та хіба ж, справді, не в книжках тільки описуються такі замки, хіба не на малюнках тільки малюють такі зелені, круті гори, які почались отам у прирейнській країні?.. Боже! Як дивно! Як гарно! Мої панночки не надивляться на ті краєвиди! Он гора, вся укрита виноградом, і внизу город, — чи ні пак, називається воно нібито Dorf, — такий щільний, з високими будинками під червоними дахами, з якоюсь-то шпичастою кірхою; місця нема, щоб пустувало, все обпрацьовано, зеленіє, красує. А на зеленій горі високій, на самім вершку стоїть замок, стрімчастий, химерний! Як могли люди збудувать його так високо?! Як доставались туди з камінням, з усім!.. Неначе яка чарівна рука поставила його там давно, давно!..
А онде річка в'ється, стиснута горами, стрибає срібна хвиля по каменистому дну. Промайнула! Знов самі ярі гори та прекрасні долини.
А от, кажуть, зараз Рейн буде! Сусіди-німці стають у вагоні коло вікон, пильнують того наближення з поважним лицем.
— Дивись! (Sieh!) — каже урочисто старий німець маленькій дівчинці, мабуть, онуці, котра, либонь, ще не бачила на свойому малому віку того «батьківського» Рейна, — і дід показує пальцем, нічого більш не говорячи. З'являється ж та широка, можна просторінь водяна, перед котрою розступаються й гори, повиті виноградом, увінчані віковими соснами, — Рейн!
За Рейном гори усе вищають, громадяться одна над другою. А там далі видніють ще вищі, з білим краєм угорі. Зеленіють по їх бори, ліпляться людські оселі, витворні такі chalets тії, падають потоки, в розскелинах дорога в'ється. Одна дивна панорама зміняється другою при тих зворотах. А над усім небо, таке синє-синє…
Мандрівці наші говорять менше, тільки поглядами міняються більше; втіха і якийсь турботний настрій одбивається в їх. Та й знов очі приковуються до тих дивних картин.
Сонце вже на заході. По глибоких долинах залягає туман, пасмами підіймається все вище. А зате як грає західне сонце по горах, яких барв надає їм! Ні, на картині не змалюєш усіх тих тонів! Від синього до рожевого, як цвіт дівочої рожі. Сонце зайшло, гори потемніли; як невідомі таємничі велетні наступають вони з боків крізь мряву сутінь. Де-де блищить зірка. Темрява налягає все більше і на гори, й на все дивне около.
Однак і крізь тінь ночі видно, що наближається велике місто, — онде воно маячить огнями по подолу гір. Поїзд спускається до його в долину, випускає різкий, верескливий посвист, один і другий, — зараз поїзд спиниться на цюріхській станції.
Серце так тремтить, турботно тремтять і руки, збираючи вещі!
От саме місто, з огромними фабриками, котрі маячать високими чорними коминами, світяться світлом у довгих поверхах. Як багато тут людської праці, поєднаної з міцною силою пари!.. Що се? Міст! У воді внизу блиснули зорі. Поїзд перейшов на другий бік моста, поминув знову цілу чистину його і став коло станції. Не видно її з нашию вагона, тільки чутно, як кондуктор одмикає вагони, гукає: «Zürich!.. Zürich!..».
Дарма, скільки тут кому остановки, наші висідають тут зовсім: вони приїхали!
Заметня великої станції поглинула їх. Гукають посланці назви отелів, запрошують; наші приїздні віддають себе в оруду которомусь, і незабаром вони й полтавські пакунки їх везуться в отель. Вони минають невідомі будинки, невідомих людей у повозах… Заговорили наші, прорвався сміх, веселий жарт. Та й знов турботне мовчання. Неначе в театрі перед підняттям завіси…
VII
В широких переходах університету стоїть рух: ходить, гомонить молодь — хлопці, дівчата. Не всі поводяться однаково: одні розмахують руками, ведуть шпарку розмову; інші ж сумирні, говорять нишком, не сміючи, і похода їх незважлива, тиха; та і в їх обличчя просвітлі, очі з пильною, ревною думою.
— Здрастуйте, Калиновська! — гукає Любі русява панночка з ясно-сірими великими очима, зграбна така, на ході злегка похитується, як билина. — Ну, що? Маєте вже виписки?
— Маю.
— А я вже купила анатомічний атлас, що нам казали. Приходьте до мене, роздивимось! От і зараз після лекцій можна, коли хочете.
— Добре! Напевне прийду! — одмовила Люба.
— А мені можна? — спитав у панночки низенький жвавий хлопець у недбайному одінню, зненацька прилучаючись до тої пари.
— Можна! — одповіла русява панночка, усміхнувшись. — Приходьте!
— Я, знаєте, хотів був сам купить той атлас, навіть розігнався був до книгарні, так куди там! Диявольськи дорого коштує! Тілько княжнам і купувать!
— Чого ж княжнам? Можна й князям! — одповіла панночка, тонко всміхнувшись.
— Ну, бачите, князеві треба багацько на ресторани тощо; а княжнам — саме! Та не в тім діло, а де ж ви живете?
— На Raemi Strasse, будинок №…
— Спитать княжну Білосельськую? Як по-німецькому княжна? Здається, Fürstin? Чорт його возьми, на всіх мовах важно лунає!
— Кузьменко! — гукнув хтось розмовлявшому хлопцеві. — Вас чом на фізіології не було?
То надійшов гурток у скілька душ, між котрими йшла й Раїса. Вона була така свіжа, весела, сміючися слухала розмову якогось панича, котрий нахилявся до неї, говорячи, розмахуючи руками; з другого боку йшов теж молодий хлопець, спільник тієї ж бесіди; зараз ішла якась інша пара, і з тієї гукнули на Кузьменка.
Пари, гурточки зустрічались, розминались, зачіпнім одне одного то поважними, то жартливими реченнями.
Нарешті разом заметушились, пішли хутнішою ходою, розійшлись по аудиторіях; лиш луна роздималась під ступнів та відчиняних дверей.
Отож так, наші дівчата вже й в університеті Цюріхськім! Студентками, бачите! Спершу якась була перешкода в тій справі вийшла: щось там на строк прийняття не потрапили, та потім діло поправилось. О, багацько де в чому треба було потрапляти несвідомим приїздним! Перше всього виявилось, що помилились на першому ступні: затесались, бачите, в отель «Bourg au lac». Хто ж його знав? Воно правда, що комфорт страшенний і вигляд чудесний, але ж, як то кажуть, зовсім не по кишені прийшлося! Тож наші хутенько перебрались по домівках і зовсім навіть у іншому кутку!.. Вони найняли собі домівочку ближче до університету, на Künstlergraben; правда, господиня їх, Frau Piltz, трохи пригнітила душу вимогами надзвичайної обережності з її господарськими стінами й постановою, але все ж до якої міри вони були у себе дома. Дівчата охоче розташовувались у своїй домівочці, розкладали книжки, всяку всячину, то привезену з собою, то куплену тут. У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Товаришки, Олена Пчілка», після закриття браузера.
