Читати книгу - "Мелодія серця, Вікторія Ван"

Чонгук зробив ще один крок уперед, скоротивши відстань між ними. Його голос був м’яким, але рішучим.

— Це через мене? Або... через когось іншого?

Юн знову не знала, що сказати. Вона відчувала, як слова наче важкий камінь застрягли в її горлі. Не було правильних слів, які б не завдали болю. Не було жодного способу відповісти, який би не створив прірви між ними. Вона могла лише чесно поділитися тим, що відчувала всередині.

— Чонгук, це не тільки ти, — зізналася вона нарешті, не маючи змоги більше приховувати правду. Її голос був тихим і тремтячим, але вона говорила. — Все це сталося так несподівано... Спочатку ти, потім Техьон і Шуґа... Я не знаю, як все це сталося. Просто одного дня я зрозуміла, що почуття стали занадто складними.

Чонгук, який до цього стояв мовчки, здавалося, застиг від її слів. Він дивився на неї з подивом, а потім його обличчя стало більш зосередженим.

— Ти кажеш, що... ти маєш почуття і до них? — запитав він, намагаючись не видати, як сильно його це зачепило.

Юн кивнула, не наважуючись подивитися йому в очі. Вона відчула, як її щоки стали гарячими від сорому. Їй не хотілося завдавати йому болю, але збрехати вона не могла.

— Так, — ледь чутно сказала вона. — Але це не означає, що я когось із вас не люблю. Просто... я не знаю, як обрати. Це важко, Чонгук.

Чонгук відвернувся, пройшов кілька кроків убік, а потім обернувся назад до неї. Він стояв у напівтемряві, його силует ледь було видно на фоні нічного неба, але Юн бачила, як напруга з’явилася в його плечах.

— Я розумію, що це важко, — нарешті промовив він, його голос звучав трохи глухо, але водночас у ньому відчувалася глибока емоція. — Але як я можу просто стояти й чекати, не знаючи, чи обереш ти мене?

Юн підняла голову, і її серце стислося від його слів. Вона знала, що завдає йому болю, але водночас не могла зробити вибір, не розібравшись у власних почуттях.

— Я не прошу тебе чекати, — прошепотіла вона. — Я просто прошу дати мені час.

Чонгук мовчав. Його погляд був прикований до її обличчя, ніби він намагався зрозуміти, що саме вона відчуває, але в його очах з'явилася гіркота.

— Час... — повторив він тихо, ніби смакуючи це слово. — А що, як я вже не маю часу, Юн? Що, як я більше не можу чекати?

Юн не знала, що відповісти. Їй здавалося, що все, що вона скаже, буде неправильно.

— Чонгук, я... — її голос зірвався, і вона закусила губу, намагаючись втримати сльози, що підступили до очей. Їй було нестерпно бачити його таким. Він завжди був для неї надійним плечем, тим, хто ніколи не засуджував і не вимагав нічого натомість. І тепер він стояв перед нею, розбитий її нерішучістю.

— Слухай, — сказав він трохи рішучіше, підходячи ближче до неї, — я не хочу тебе змушувати. Я не хочу ставити тебе в ситуацію, коли ти повинна робити вибір. Але ти маєш зрозуміти, що я не можу залишатися поруч і робити вигляд, що все в порядку, коли я знаю, що твоє серце поділено між нами.

Юн відчула, як її очі наповнилися слізьми. Вона спробувала підняти руку, щоб витерти їх, але вони вже потекли по її щоках.

— Я не хотіла, щоб все так сталося, — прошепотіла вона, хитаючи головою. — Я ніколи не хотіла заподіяти тобі болю.

Чонгук подивився на неї, і його обличчя стало м'якшим. Він підняв руку і ніжно витер сльозу з її щоки.

— Я знаю, — сказав він тихо, його голос став теплішим. — Я знаю, що ти не хотіла. Але зараз ми тут. І це вже не можна змінити.

Вони стояли мовчки, поглядаючи один на одного. Ніч огортала їх своїм спокоєм, але всередині обох вирувала буря емоцій. Юн відчувала, як її серце б'ється швидше від його дотику, і водночас усвідомлювала, що цей момент, можливо, змінить їхні стосунки назавжди.

Чонгук зробив крок назад і глибоко зітхнув.

— Ти повинна зробити свій вибір, Юн, — сказав він нарешті. — І коли ти це зробиш, я буду поруч. Але зараз я маю піти.

Він розвернувся і пішов, залишивши Юн саму. Вона стояла там, намагаючись зрозуміти, що сталося, і що тепер їй робити.

Юн стояла посеред темного коридору, дивлячись на закриті двері перед собою. Її руки тремтіли, серце стукало так голосно, що здавалося, ніби його стукіт розноситься по всьому будинку. Вона досі чула, як Чонгук йшов геть. Його кроки здавалися віддаленими, майже примарними, але кожен з них боляче віддавався у її душі. Вона не могла змусити себе піти за ним, але водночас стояти на місці теж було нестерпно.

Врешті-решт, коли останній звук його кроків зник, тишу прорізав тільки слабкий подих вітру з вікна. Юн закрила очі, відчуваючи, як її серце стискається в груди від напруги, і мимоволі притиснула руку до грудей. Їй хотілося закричати, виплеснути всі емоції, що накопичилися всередині, але вона лише важко зітхнула.

— Тепер що? — прошепотіла вона сама до себе.

Ніби у відповідь на її слова, тихий скрип відчинив двері десь далі по коридору, і з темряви вийшов Техьон. Його висока, струнка фігура швидко наближалася до неї, але він рухався обережно, майже несміливо. Очі його, як завжди, блищали в напівтемряві, але цього разу в них було більше ніж звичайна м’якість. Щось схоже на турботу або навіть співчуття. Він не сказав ані слова, просто наблизився до неї і зупинився за кілька кроків.

— Юн, що сталося? — його голос звучав занепокоєно, але тихо, щоб не налякати її.

Юн підняла голову, дивлячись на нього крізь сльози, що досі текли по її обличчю. Вона розуміла, що виглядає вразливою і слабкою, але їй було байдуже. Всі сили, які вона витрачала на те, щоб триматися, здавалися тепер безглуздими.

— Чонгук пішов, — ледь чутно промовила вона, намагаючись заспокоїти свій голос. — Він... він більше не хоче чекати.

Техьон підступив ближче, опинившись зовсім поруч. Він повільно простягнув руку і м'яко доторкнувся до її плеча, його дотик був таким обережним, наче він боявся зламати її тендітну оболонку. Юн відчула, як тепло його руки розливається по її тілу, приносячи хоча б трохи спокою у цей хаос.