Читати книгу - "Повернення короля"

не знаю, до якого загону тебе приписати, а може, ти будеш у почті самого Володаря. Але тобі будуть раді. І добре було б, аби ти познайомився з якомога більшою кількістю людей, доки є ще час.

– Я радо піду з тобою, – відказав Піпін. – Правду кажучи, мені самотньо. Мій найкращий друг залишився в Рогані. Тож мені ні з ким поговорити чи пожартувати. Можливо, мені й справді варто долучитися до твого загону? Ти капітан? Коли так, то ти міг би взяти мене чи замовити за мене слівце.

– Ні, ні, – засміявся Береґонд, – я не капітан. Я не маю ні посади, ні звання, ні підлеглих – я звичайний воїн із Третього Загону Цитаделі. Проте, пане Переґріне, в Місті вважають за честь бути звичайним воїном у Варті Вежі Ґондору, – такі люди в пошані у цій землі.

– Тоді ти значно вищий від мене і за становищем теж, – проказав Піпін. – Відведи мене до моєї кімнати, і якщо там немає Ґандальфа, то я піду з тобою, куди захочеш, – як твій гість.

* * *

Ґандальфа у їхньому помешканні не було, й він не залишив жодного послання, тож Піпін пішов із Береґондом і познайомився з людьми з Третього Загону. І Береґондові за це перепала не менша честь, аніж його гостеві, бо ґондорці радо вітали Піпіна. У Цитаделі вже точилися розмови про Мітрандірового напарника та про його тривалу приватну бесіду з Володарем. Подейкували, що до Ґондору з Півночі прибув принц півмірків і запропонував Денеторові союзництво та п’ять тисяч мечів. А дехто навіть стверджував, що коли приїдуть вершники Рогану, то кожен привезе зі собою воїна-півмірка, – може, й малого, зате вправного.

Хоча Піпін мусив із прикрістю розвінчати цю обнадійливу байку, відкараскатися від титулу «принц» він так і не спромігся: ґондорці були переконані, що лише принц міг бути Боромировим другом і достойником, котрого вшанував увагою Володар Денетор. Вони подякували гобітові за те, що він прийшов до них, уважно вислухали кожне його слово й усі розповіді про чужинські краї, а також дали йому стільки їжі та елю, скільки він забажав. Відтак єдиною Піпіновою турботою було поводитись «обережно», як радив Ґандальф, і не розпускати язика, що часто трапляється з гобітами в колі друзів.

* * *

Через якийсь час Береґонд підвівся.

– Бувай наразі! – сказав він. – Я заступаю на варту до заходу сонця, – гадаю, як і всі присутні тут. Але якщо ти почуваєшся самотнім, то, може, тебе трохи розважить прогулянка Містом із веселим провідником. Мій син охоче погуляє з тобою. Дозволю собі сказати: він хороший хлопчик. Якщо це тобі буде приємно, то спустися до найнижчого кола і запитай, де є Старий Готель на Рат-Келердайні – вулиці Смолоскипників. Десь там він вовтузиться з іншими хлопцями, котрі залишились у Місті. Біля Головної Брами є чимало речей, на які варто подивитися, перш ніж її зачинять.

Береґонд вийшов, а невдовзі за ним подалась і решта ґондорців. День був погожий, хоча небо вже потроху затягувала паволока, і було надто гаряче, навіть як на південний березень. Піпіна хилило на сон, однак їхнє з Ґандальфом помешкання здалося йому надто невеселим, тож він вирішив погуляти і дослідити Місто. Він прихопив зі собою для Тіньогрива кілька ласих шматочків, які той милостиво з’їв, хоча йому нічого й не бракувало. А потому численними в’юнкими вуличками поплентався до нижнього кола.

Люди з подивом витріщалися на нього. Дивлячись Піпінові в обличчя, ґондорці шанобливо вітали його, за звичаєм свого краю схиляючи голову та схрещуючи руки на грудях. Але щойно він віддалявся, позаду лунали крики: ті, хто був на вулиці, кликали своїх знайомих, аби й вони виходили з осель і дивилися на Принца Півмірків, Мітрандірового напарника. Чимало людей розмовляло не спільною мовою, а своїми говірками, та Піпін незабаром зрозумів значення слів Ерніл і Періаннат, а також збагнув, що чутка про його титул випереджає його.

Нарешті гобіт, пройшовши склепінчастими вулицями, багатьма чудовими алеями та доріжками, спустився до найнижчого і найширшого кола Міста, де йому підказали, як дійти до вулиці Смолоскипників – просторого шляху, що вів до Головної Брами. А на ній він відшукав Старий Готель – велику будівлю зі сірого вивітреного каменю, що мала два звернені у протилежний від вулиці бік крила. Між ними прослався вузький моріжок, а трохи далі стояв дім із багатьма вікнами, передню стіну якого по всій довжині займав ґанок із колонадою, а від ґанку до трави збігало кілька сходинок. Поміж колон гралися хлопці – єдині діти, котрих Піпін побачив у Мінас-Тіріті, – тож він зупинився, щоби на них подивитись. Аж раптом один із хлопчаків помітив гобіта, підскочив і з криком кинувся через траву на вулицю. За ним побігло ще кілька дітей. Вони спинилися лише перед Піпіном, роздивляючись його з голови до п’ят.

– Привіт! – сказав хлопець. – Звідки ти? Ти-бо чужинець у нашому Місті.

– Був чужинцем, – відповів Піпін, – а тепер, здається, я став мужем із Ґондору.

– Не сміши! – відказав хлопчина. – Якщо так, тоді всі ми тут мужі. Скільки тобі років, і як тебе звати? Мені вже десять, і невдовзі я досягну восьми п’ядей на зріст. Я вищий за тебе. Та мій батько – він із Варти, один із найвищих там. А хто твій батько?

– На яке запитання відповідати спершу? – і собі запитав Піпін. – Мій батько господарює на землі поблизу Білої Криниці, що біля Туківців у Ширі. Мені майже двадцять дев’ять років, тож я старший за всіх вас тут, але заввишки я лише сім п’ядей, і якщо виросту ще, то хіба в ширину.

– Двадцять дев’ять! – повторив хлопчина і присвиснув. – Ого, то ти геть старий! Такий старий, як мій дядько Йорлас. І все-таки, – додав із надією, – б’юсь об заклад, що я зміг би перекинути тебе догори дриґом чи покласти на лопатки.

– Може, і зміг би, якби я тобі дозволив, – відказав Піпін, сміючись. – А може, я зробив би це з тобою, – мешканці моєї маленької країни теж трохи знаються на бійцівських штучках. І там, дозволь попередити, мене вважають надзвичайно великим і дужим, бо я ще нікому не дозволяв перевернути себе догори дриґом. Отож, якщо дійде до змагання і мені не пощастить переконати тебе якось інакше, то, певно, доведеться тебе вбити… Коли подорослішаєш, то знатимеш, що зовнішність буває оманлива, і, хоча ти сприйняв мене за лагідного чужинського хлопчака та за легку здобич, мушу застерегти тебе, що це не так: я півмірок міцний, хоробрий і підступний!