Читати книгу - "Повернення короля"

class="p1">Й Піпін скорчив таку похмуру міну, що малий ґондорець відступив на крок, утім одразу ж повернувся на своє місце, стиснувши кулаки, а в очах його заяскрів запал битви.

– Ні! – засміявся Піпін. – Вірити тому, що розповідають про себе незнайомці, також не варто! Я не боєць. Та хай там як, а тому, хто викликає на бій, слід було би спершу відрекомендуватися самому.

Хлопчина гордо виструнчився.

– Я Берґіл, син Береґонда з Варти, – відповів.

– Так я і думав, – сказав Піпін, – бо ти схожий на батька. Я знаю його, і то він прислав мене до тебе.

– Чому ж ти відразу цього не сказав? – здивувався Берґіл, і раптом на його обличчі промайнуло збентеження. – Тільки не кажи, що батько змінив своє рішення і хоче вирядити мене з Міста разом із жінками та зі старими! Цього не може бути, бо останні вози вже поїхали.

– Його доручення тебе не принизить – воно навіть приємне, – заспокоїв його Піпін. – Береґонд сказав, що, замість перевертати мене догори дриґом, ти можеш скласти мені компанію і трохи показати Місто. Я ж натомість розповім тобі кілька історій про далекі краї.

Берґіл плеснув у долоні й засміявся з полегшею.

– Усе гаразд! – скрикнув він. – Гайда! Ми саме збиралися піти на вивідки до Брами. Тож не барімося!

– А що там відбувається?

– Перед заходом сонця з Південної Дороги очікують прибуття Чужоземних Капітанів. Ходімо з нами – і ти все побачиш.

* * *

Берґіл виявився хорошим супутником і співрозмовником – власне, найкращим для Піпіна, відколи той попрощався з Мері. Тож незабаром обоє вже сміялись і весело перемовлялись, ідучи вулицями та не зважаючи на погляди, які кидали в їхній бік ґондорці. Невдовзі вони змішалися з юрбою, що рухалася до Головної Брами. Там Піпінові випала нагода вивищитись у Берґілових очах, бо, коли гобіт назвав своє ім’я і вимовив пароль, вартовий не лише привітав і пропустив його, а й дозволив узяти зі собою товариша.

– Чудово! – озвався Берґіл. – Нам, хлопчакам, уже не можна виходити за Браму без супроводу дорослих. Але тепер ми ретельно все розвідаємо.

За Брамою вздовж дороги та на краю чималого вимощеного камінням майдану, до якого сходились усі шляхи, що вели до Мінас-Тіріта, зібрався натовп. Очі всіх присутніх було звернено на південь, і незабаром серед людей поширився поголос:

– Онде здійнялася курява! Вони наближаються!

Піпін і Берґіл проштовхалися наперед юрмища й стали чекати. Віддалік озвалися ріжки, і до них, мовби дедалі дужчий вітер, долинули вітальні окрики. Потому гучно заграли сурми, й усі люди довкола заволали.

– Форлонґ! Форлонґ! – кричали вони.

– Що це означає? – запитав Піпін.

– Приїхав Форлонґ, – відповів Берґіл, – старий Форлонґ Товстун, Володар Лоссарнаху. Там живуть мої діди. Слава! Ось він. Добрий старий Форлонґ!

На чолі строю ішов великий товстоногий кінь, а на ньому сидів кремезний пузань, старий і сивобородий, але в кольчузі, в чорному шоломі та з довгим важким списом у руці. Позаду нього крокував гордий шерег запилених чоловіків, добре озброєних і з великими бойовими сокирами: всі вони мали похмурі обличчя і були трохи нижчі та більше смагляві, ніж ті люди, котрих Піпін зустрічав у Ґондорі.

– Форлонґ! – гукали люди. – Вірне серце, вірний друг!

Та коли лоссарнахці пройшли, місцеві мешканці зашепотіли:

– Так мало! Що таке нині дві сотні воїнів? Ми сподівалися принаймні на вдесятеро більше число. Це все через новини про чорний флот. Форлонґ зумів уділити нам лише десяту частину своїх сил. Однак і така дещиця – це краще, ніж нічого.

* * *

Загони надходили, їх вітали, підбадьорювали, впускаючи через Браму, – людей із Чужозем’я, котрі прибули, щоби у лиху годину стати на захист Міста Ґондору. Та їх завжди було надто мало, завжди менше, ніж на те плекали надію чи вимагала скрута. Людей із долини Рінґло, котрі крокували слідом за сином свого володаря, Дерворіном, – три сотні. З верховин Мортонду, великої Долини Чорнокореня, прибули високий Дуїнгір зі синами Дуїліном і Деруфіном та з п’ятьма сотнями лучників. З Анфаласу – далекого Довгоберега – чималий стрій розмаїтого люду: мисливців і скотарів, мешканців маленьких селищ, сяк-так споряджених для битви, якщо не зважати на озброєння челядників Ґоласґіла, їхнього володаря. Кілька понурих горців із Ламедону без капітана. Рибалки з Етіру – понад сотня, – котрих відпустили з кораблів. Гірлуїн Прекрасний зі Зелених Пагорбів Піннат-Ґеліну з трьома сотнями ошатних, одягнених у зелене воїнів. Останнім прибув найвеличніший Імрагіл, Принц Дол-Амрота, родич самого Володаря, – на його позолочених знаменах було зображено символи Корабля та Срібного Лебедя: з ним їхав загін лицарів у повному спорядженні, на сірих конях, а за ними крокували співаючи сім сотень воїнів, статечних, як вельможі, сірооких і темноволосих.

І вони були останні, себто до Мінас-Тіріта купно прибуло менш як тисяча воїнів. Інших чекати було нізвідки. Врешті вигуки й тупіт ніг затихли у глибині Міста. Роззяви ще трохи постояли мовчки. У повітрі висіла курява, бо вітер ущух і вечір був задушливий. Ось-ось мали зачинити Браму, червоне сонце заховалося за Міндоллуїном. На Місто лягли сутінки.

Піпін поглянув угору, і йому здалося, що небо стало попелясто-сірим, ніби над землею нависла безмежна хмара з пилу та з диму, і світло ледве пробивалося крізь неї. Проте на Заході сонце, відцвітаючи, запалило це марево вогнем, а відтак Міндоллуїн стояв чорний на тлі палахкотливої веремії, поцяткований останніми недотлілими жаринками.

– Тож погожий день завершується гнівом, – сказав гобіт, забувши про хлопчика.

– Він і справді ним завершиться, якщо я не повернуся до вечірніх дзвонів, – відказав Берґіл. – Гайда! Уже грає сурма – зараз зачинять Браму.

* * *

Вони повернулися до Міста, тримаючись за руки, й останніми зайшли у Браму щойно перед тим, як її зачинили. А коли дісталися до вулиці Смолоскипників, усі дзвони на вежах урочисто бамкали. У багатьох вікнах засяяло світло, а з осель і військових сторожок уздовж стіни долинув спів.

– Бувай наразі! – сказав Берґіл. – Перекажи вітання моєму батькові й подякуй йому за таке цікаве для мене товариство. Прошу, приходь іще. І не барися. Я вже майже шкодую, що невдовзі буде війна: ми могли би трохи повеселитись удвох. Могли би податися до Лоссарнаху, до мого прабатьківського дому, – там особливо гарно навесні, коли в лісах і в полях повно цвіту. Проте, можливо, ми ще зможемо піти туди разом. Нашого Володаря ніхто й ніколи не переможе, а мій батько – дуже хоробрий. Бувай і повертайся!

Вони попрощались, і Піпін поквапився до Цитаделі. Дорога була неблизька, тож гобіт добряче спітнів і дуже