Читати книгу - "Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський"

Андреае, ніби відчувши цей настрій, не давав йому можливості, відступивши трохи осторонь. Це тривало досить довго, постійна лють згасла, поступившись місцем рецидивам заціпеніння, хоча злість все ще світилася десь глибоко в душі Шенка, змушуючи його в хвилини слабкості фантазувати про вбивство чи втечу.

Тим часом його твердість і рішучість справляли все більше враження на розенкрейцерів, які, незважаючи на початкову недовіру, почали визнавати якості молодого найманця. По університету подейкували, що немає такого завдання, з яким Мурмило із Вестфалії не впорався б. Навіть Клаус, обурений зламаною гомілкою — як він казав, "на його місці він би вчинив так само", — хоча спочатку був пильним і обережним, з часом почав на нього покладатися. Настільки, що наприкінці лютого Шенкові доручили найвідповідальнішу з усіх завдань: супровід транспорту вирідіума.

Подорож до кар’єру, де видобувався дорогоцінний матеріал, який – як дізнався найманець – надавався виключно для користування Андреае та його найближчого оточення, зайняв більше дня, тож він був майже біля кордону бар’єру. Це була велика діра в землі поблизу міста Ебрах, де, на превеликий подив Шенка, робітниками були не раби чи селяни, а досить добре оплачувані та добровільні гірняки. Кристали мінералу, часто розміром з ніготь або дрібну монету, ретельно відбирали з уламків черепашок і зберігали в невеликих ящиках. Юнак уперше побачив у своїх очах вирідіум — зелені каламутні пластівці та камінчики, схожі на бите скло. Він навіть не намагався нічого вкрасти - по-перше, знав, що за ним будуть стежити, а по-друге, саме тоді перебував у фазі абсолютної меланхолії і не міг мати навіть найменшої надії, що зможе втекти. Транспорт благополучно прибув до Вюрцбурга.

Лише з третього разу Шенк знайшов у собі достатньо сміливості, щоб непомітно сховати за пояс крихітну грудочку зеленого кристалу, вагою, мабуть, із драхму. Пізніше він сховав його в одному тільки йому відомому місці в університетській стіні, затиснувши його під незакріпленим шматком розчину і добре запам’ятавши місце. Він не знав, чи вистачить такої кількості мінералу, щоб подолати бар’єр, і не знав, яким чином його подрібнить, але сама наявність цієї дрібнички часом рятувала його психічний стан. Коли йому стало дуже погано, він втішав себе тим, що все ще має спосіб втекти, хоча це була оманна надія.

Тепер він знову зробився сумним і раптом похмурим, коли після пригоди з браконьєром вони запекли на рожні відібраного у хлопа зайця. Побиття хама аж ніяк не покращило настрій найманця. Лише думка про грудку вирідіуму трохи піднімала йому настрій. До того ж усе вказувало на те, що це буде ще один день у Князівстві Трояндового Хреста: на службі у людини, яка ув’язнила його, морила голодом, катувала та ще й вбила його друга.

Повернувшись до університету, Шенк хотів доповісти Клаусу про виконання завдання, але відразу зрозумів, що в будівлі панує незвичайна метушня. Люди бігали туди-сюди, а в стайнях сідлали коней. Переконався, що з Бурею все гаразд – до лісу вони йшли пішки – і почав шукати свого безпосереднього начальника. Він легко знайшов його у дворі, де той викрикував вказівки та штовхав людей, які рухалися надто повільно.

– Що відбувається?– запитав найманець, коли офіцер звернув на нього увагу.

– Біля північних воріт зібралося кілька мародерів. Пішли, можливо й ти знадобишся.

Шенк не дав собі повторювати. Він натягнув капелюх і розташувався попереду колони розенкрейцерів, що формувалася, в ній було близько чотирьох десятків чоловік. Бородатий командир оглянув їх швидким поглядом і, мабуть, вирішив, що все гаразд, бо віддав наказ про вихід.

Йшли вони нерівно та повільно. Вже не вперше молодий найманець помітив, що хоча один-єдиний розенкрейцер, який достатньо вправно володів магією, був досить грізним супротивником, армії з них не було. Не було кому навчати їх і не було часу їх муштрувати, більшість із них, у кращому випадку, могли погано битися, а їхній моральний дух був напрочуд низьким. Про це не говорили вголос, бо це могло закінчитися погано, але Шенк знав, що на кожного розенкрейцера, який щиро молився на Шосту Епоху, було принаймні четверо, яким на це було наплювати. А служба була зовсім непростою, за неї взагалі не платили, і ніхто особливо не поспішав помирати за місце на сінникові та їжу двічі на день. Людей у ​​братстві тримало, по-перше, вільна доступність до знань, а по-друге, повна безкарність, яка дозволяла робити з місцевим населенням все, що завгодно. Більшість новобранців просто вважали, що краще бути переслідувачем, аніж переслідуваним.

Тож колона дуже повільно просувалася містом, по черзі то розтягуючись, то стискаючись, а ті, що відстали, намагалися наздогнати й відтіснити тих, хто попереду. У результаті, хоча треба було пройти лише півмилі, до північних воріт дісталися були вже не колоною, а безчинним натовпом — лише десяток чи близько того братів спереду, включаючи Шенка, зберегли щось, що створювало вигляд компактного формування. Але Клауса це не хвилювало – його скоріше хвилювала ситуація за воротами. За замкненою брамою зібрався натовп із близько сотні розлючених селян, міщан і шляхти, озброєний чим завгодно, з гнівними криками вони вигукували і категорично вимагали пропустити їх до міста. Четверо розенкрейцерів, які охороняли ворота, сховалися за стіною від дощу каміння та гнилої ріпи.

– Пів колони на зубці!– крикнув Клаус своїм підлеглим, а сам почав підніматися сходами на вершину міських воріт.

Шенк слухняно пішов за ним, як і кілька братів. Решта, щоправда, не особливо рвалася на першу лінію – вони човгали ногами і сподівалися, що в тій половині, яка піднялася, буде хтось інший.

– Ти що, курва, глухий?!– гукнув через плече Шенка їхній командир, коли зрозумів, що за ним майже ніхто не йде. – Половина на зубці, а то пошкодуєте!

Розенкрейцери позаду відтіснили тих, хто стояв попереду, і ті неохоче почали дертися на гору. Розлючений Клаус, якому було не до сміху, розставив їх на відстані двох метрів, щоб добре було видно натовп, який зібрався внизу, а сам стояв у вікні, розташованому по центру над входом у місто. Шенк йшов за ним, як тінь.

– Що ви хочете тут?!– крикнув розенкрейцер до натовпу, відкриваючи оковану залізом віконницю. – Хто у вас поводир, голото?!

Відповіли йому лише шум і гнівні крики.

– З ким тут можна говорити, питаю?!

Різнобарвна і строката збиранина невпевнено дивилася один на одного, ніби намагаючись вирішити, кому випала честь вести переговори з розенкрейцерами. Проте, як це зазвичай буває в такому натовпі, ніхто не потурбувався виступити вперед. Була лише якась лайка і піднявся галас.

– Коли надумаєте, чого хочете,