Читати книгу - "Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський"

настільки, щоб повернутися в ліжко, але вона все ще не могла заснути.

Цього разу її охопило хвилювання при думці про дорогу до Тальфінгену. Вона вже пройшла її один раз, але цього разу була небезпечним, вченим етеромантом на чолі досить великої армії, неймовірно багатим, оточеним друзями та союзниками. Вона посміхалася в подушку, думаючи, що нарешті приєднається до великої гри, якою була Священна Римська імперія німецької нації. І лише десь у глибині пам’яті було застереження Еркісії: "А може, краще створити власні правила?".

Вона нарешті заснула після довгого часу крутіння, думаючи, що перед від'їздом праву передню підкову Сивка потрібно замінити.

Розділ III

Шенк і ще двоє інших братів сиділи в кущах біля річки. Світало, було досить прохолодно, але з півдня вже наступала весна – на гілочках ліщини, в якій вони ховалися, з’являлися перші бруньки. Один із розенкрейцерів тупо дивився в простір, а інший колупався в носі. Шенк мовчав, оглядаючи маленьку піщану латку на березі річки, на яку вони мали чудовий вид. Розенкрейцери терпляче чекали.

Нарешті, приблизно через годину після світанку, за двадцять кроків від них з’явився селянин — звичайний рудий селянин, нічим не примітний, одягнений у статутний широкий сукман. Він висунув голову з-за дерева й уважно озирнувся. Шенк рефлекторно зіщулився, але між густими гілками їх ніяк не було видно. Хам нічого не помітив, тому вийшов з-за дерев і підійшов до пасток, поставлених над водою. Він посміхнувся, побачивши спійманого зайця, і почав відрізати пастку від дерева, до якого та була прив’язана.

Шенк подав знак, і вони вибігли з кущів. Переляканий браконьєр почав втікати, але один із розенкрейцерів стрибнув на нього й схопив його за одяг, від чого вони обидва впали. Селянин одержав пару разів по зубах і почав ридати.

– Знаєш, яке покарання за браконьєрство? – спитав Шенк, дивлячись на свої нігті.

Питання було риторичним. Браконьєрство в Князівстві Трояндового Хреста каралося особливо - через бар'єр нові тварини не могли дістатися до його території, тому полювання на занадто велику кількість призвело б до зникнення всієї популяції, чого не можна було дозволити. На жаль, місцеве населення часто не мирилося з цим, будучи надто впертим або дурним, щоб зрозуміти можливі наслідки.

– Помилуйте! Я більше не буду, клянусь!

Найманець і слухати не хотів. Він кивнув своїм людям. Один з них витяг стилет,другий зі всієї сили притис хлопа, що вергався, до землі. Хам настільки виривався, що Шенкові прийшлось наступити йому на ноги. Розенкрейцер з ножем почав вирізати на щоці спійманого вигнутий гачок, знак браконьєра. Чоловік, якого калічили, голосно кричав і рвав руками землю. Доки з ним закінчили, браконьєр почав плакати та пускати соплі. Ридаючи, він лежав на лісній підстилці.

– Наступного разу ми відріжемо тобі пальці, – попередив його Шенк. – Вкиньте його в річку, щоб він добре запам’ятав, – злобно додав найманець.

Розенкрейцери підхопили селянина і штовхнули в крижаний Майн, від чого чоловік знову завив. Він поповз назад до берега, тремтячи й стікаючи кров’ю та водою. На березі отримав ще один удар під ребра. Розенкрейцери витерли з рук пил і залишили чоловіка на березі, взявши з собою зайця, якого той вполював.

Таким було життя Шенка протягом останніх п'яти місяців.

Він вистежував браконьєрів, допомагав селянам лагодити рибальські сіті та засівати перелоги, патрулював межі Ковпака, дисциплінував вередливих корчмарів і ремісників, а іноді знаходив собі більш веселе заняття — полювання на мародерів чи ренегатів. Він майже відновив справність у лівій руці, тож скучив за боєм, а з ким тренуватися не було. Життя в князівстві складалося дуже специфічним чином, і він став його частиною набагато швидше, ніж міг очікувати.

Андреае, завдяки досвіду найманця, зазвичай давав йому завдання на рівні офіцера, тож він, принаймні, мав достатньо, щоб керувати собою, навіть незважаючи на те, що загони, які йому призначали, рідко перевищували кількістю двох чоловіків. Братів усе ще не вистачало, особливо на кордоні, тому десятьох ніколи не посилали туди, куди вистачило б вісім. Після виконання завдання, яке іноді тривалого кілька днів, він повертався до загальної зали: відразу після прийняття присяги його вигнали з камери і розмістили, як і всіх інших, в одну з великих спальних кімнат, переобладнаних з лекційних зал. Там він отримав сінник, скриню для речей і все – гірше, ніж у казармі. Але він не скаржився.

Він зовсім ні на що не скаржився. Насправді Шенк майже зовсім перестав говорити, якщо йому не доводилося щось комусь повідомити чи щось запитати. Крім того, він ні з ким не спілкувався, і через півроку ніхто більше не намагався з ним мати справу, знаючи, що це марна трата часу. Деякі називали його "Мовчуном ззовні" або "Мурмилом з Вестфалії". Останнє прізвисько особливо прилипло до нього, і воно походило не тільки від його мовчазності, але й від шаленої рішучості, з якою він виконував усі завдання, чи то з лікування свиней, чи то з вбивства людей.

Бо ж і фактично, як тільки він став Братом Трояндового Хреста, він взявся за свою нову – назвемо це – роботу з вартою подиву ретельністю. Багато хто замислювався, звідки це взялося — інші брати крутили пальцем біля виска, заявляючи, що на його місці вони б ніколи не приєдналися до братства, а Шенка часто вважали опортуністичним неофітом. Лише Андреае задоволено посміхався, переконаний, що зламав дух найманця і тим самим змусив його повірити в Шосту Епоху та гностичне порятунок. Тим часом те, що відбувалося з Шенком, було не таким простим, як думали інші.

Насправді, спочатку, як сказав Перший Посланник, обставини повністю пригнічували його. Йому було страшно розділити долю Сойки, а смерть останнього позбавила його будь-якої надії вибратися з-під Ковпака та повернутися до своїх, які, до речі, певно, давно вважали його втраченим. Спочатку він намагався замаскувати цю суміш страху та депресії важкою працею, хоча ні на секунду не вірив у сектантські розмови розенкрейцерів. В цій фазі він залишався протягом добрих двох довгих місяців, коли не міг заснути, підскакував, побачивши власну тінь, і проводив більшу частину свого вільного часу, тупо дивлячись у простір.

Потім в ньому піднявся гнів. Він почав ненавидіти місце, де опинився, ще більше ненавидів розенкрейцерів, а найбільше — професора Андреае, якого звинувачував у всьому, що з ним сталося. Ця ненависть розквітала в найманцеві протягом наступних тижнів, аж поки не досягла свого апогею, коли він серйозно задумався про те, щоб за першої ж нагоди зарізати Посланця, навіть якщо це коштувало б йому власного життя.