Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

клунки з білизною на прання, однак Чарліна була цілком певна, що дідусь Вільям не оцінив би спалювання свого брудного одягу. З іншого боку, її власна блузка, брудна і просякла чаєм, ще й без двох ґудзиків, — зіжмакана, валяється на підлозі. 

— Їй однаково гаплик, — сказала Чарліна. Вона підняла буру мокру ганчірку і кинула її у вогнище. — Вогонь, спалахни. 

Решітка з гуркотом ожила. Десь за хвилину на ній весело запалав найприємніший вогонь, якого тільки можна було бажати. Чарліна вдоволено зітхнула. Вона саме-саме підсовувала стілець ближче до тепла, як раптом полум’я зашипіло і випустило цілі хмари пари. Потім з вогнища почали вириватися бульки, їх ставало дедалі більше, вони піднімалися разом із парою, лізли в комин, вискакували в кімнату. Бульки великі, бульки маленькі, бульки, що переливалися всіма кольорами веселки, суцільним потоком струменіли з вогнища в кухню. Вони літали в повітрі, сідали на речі, влітали Чарліні в лице, тріскали з м’яким зітханням, — та все ніяк не закінчувалися. За якихось кілька секунд кухня перетворилася на жаркий, паркий пінний шторм. Цього вистачило, щоби перехопити Чарліні подих. 

— Я забула в кишені брусочок мила! — згадала вона, важко дихаючи в раптовій вогкій задусі. 

Приблуда вирішив, що бульки — то його особисті вороги, і ретирувався під Чарлінин стілець, звідки шалено гавкав і гарчав на бульки, які раз у раз тріскали. Стало несподівано гамірно. 

— Ну та помовч же! — сказала Чарліна. 

По її обличчі стікав піт, а волосся, що спадало на плечі, просякло парою. Вона відігнала хмарку бульок і сказала: 

— Певно, треба зняти з себе весь одяг. 

Хтось постукав у двері чорного ходу. 

— Або, може, ні, — передумала Чарліна. 

У двері постукали ще раз. Чарліна не рухалася з місця, сподіваючись, що це не лабок. Коли стукіт пролунав утретє, вона неохоче підвелася і пішла крізь бульбашкову заметіль подивитися, хто там. Вона припускала, що це міг би бути Ролло, якому забаглося сховатися від дощу. 

— Хто там? — крикнула вона, не відчиняючи дверей. — Чого тобі треба? 

— Пусти мене всередину! — так само крикнув хтось знадвору. — Тут страшна злива! 

Хто б це не був, голос у нього — молодий, не хрипкий, як у Ролло, і не дзумкучий, як у лабока. А ще Чарліна — навіть крізь сичання пари і безперервне м’яке лускання бульбашок — чула, як барабанить дощ. Одначе це міг бути трюк. 

— Пусти мене! — кричали зовні. — Чарівник чекає на мене! 

— Неправда! — крикнула Чарліна у відповідь. 

— Я написав йому листа! — крикнув гість з-за дверей. — Моя мати узгодила мій приїзд. Ти не маєш права мене тут тримати! 

Клямка дверей хитнулася. Чарліна тільки-тільки взялася за неї обіруч, щоб не дати їй відімкнутися, як двері голосно відчинилися нарозтіж і всередину ввірвався мокрий як хлющ хлопець. Він настільки змок, наскільки це взагалі було можливо. Волосся, певно, зазвичай хвилясте, звисало навколо його юного обличчя каштановими пасмами, з них стікали краплі. Його ошатні жакет і штани так намокли, що стали чорними і блискучими, як і наплічник на спині. Черевики хлопця голосно чвакали при кожному кроці. Ледве він переступив поріг, як із нього шугонула пара. Він став і остовпіло вирячився на бульки, що хмарами літали по кухні, на Приблуду, який невтомно гавкав з-під стільця, на Чарліну, яка куталась у кофтину і розглядала його з-під кучми свого рудого волосся, на стосики брудного посуду, на захаращений чайниками стіл. Його щелепа мимоволі відвисла — і він просто стояв та тихо пускав цівочки пари, переводячи погляд, по колу, з одного на друге, вбираючи очима всі ці речі. 

Врешті-решт Чарліна підійшла і взяла його за підборіддя, з якого витикалося кілька жорстких волосків, які свідчили, що він старший, ніж виглядає. Вона натиснула знизу вгору, і його рот з глухим стуком закрився. 

— Ти не хотів би зачинити двері? — запитала Чарліна. 

Хлопець озирнувся на дощ, який залітав у кухню. 

— Ой, — схаменувся він. — Так. 

Він наліг на двері і зачинив їх. 

— Що тут відбувається? — поцікавився. — Ти теж учениця чарівника? 

— Ні, — відповіла Чарліна, — я лише наглядаю за домом, поки його нема. Розумієш, він захворів, і його забрали ельфи на лікування. 

Хлопець виглядав дуже стривоженим. 

— І він не сказав тобі, коли повернеться? 

— Він не мав часу нічого мені розказати, — пояснила Чарліна. 

Тут вона згадала про стос листів під «Дас Цауербухом». «Певно, одне з тих безнадійних прохань походило від цього хлопця…» — але гавкіт Приблуди заважав їй думати. 

— Замовкни вже нарешті, Приблудо! Тебе як звати? 

— Пітер Регіс. Моя мати — Білогорська відьма. Вона дуже приятелює з Вільямом Норландом і домовилася, що я сюди приїду. Песику, ну справді, замовкни вже. Мене тут чекають. 

Він вивільнився з лямок наплічника й опустив його на підлогу. Приблуда припинив гавкати і вибіг з-під стільця, щоб обнюхати наплічник на предмет можливої небезпеки. Пітер узяв стілець і повісив мокрий жакет на спинку. Сорочка під жакетом була так само мокра. 

— А ти хто? — запитав він, дивлячись на Чарліну з-між бульок. 

— Чарліна Бейкер, — відповіла вона і пояснила: — Ми звикли називати чарівника двоюрідним дідусем Вільямом, але насправді він не родич тітці Семпронії. Я з Верхньої Норландії. А ти звідки прийшов? Чому ти заходив з чорного ходу? 

— Я прийшов з Білогорії, — сказав Пітер. — І, мушу визнати, заблукав, коли намагався зрізати шлях від перевалу. Я вже раз був тут, коли моя мати домовлялася з чарівником Норландом, щоб я став його учнем, але, видно, не дуже запам’ятав дорогу. Ти давно в цьому домі? 

— Лише від сьогоднішнього ранку, — промовила Чарліна, здивовано усвідомивши, що вона тут навіть не цілий день. А здавалося, минуло вже кілька тижнів. 

— Он як, — Пітер подивився крізь завісу бульок на чайники, ніби підраховуючи, скільки чашок чаю Чарліна встигла випити. — А виглядає так, ніби ти тут уже кілька тижнів. 

— Так було, коли я прийшла, — холодно відказала Чарліна. 

— Як — так? І бульки, і все це? — перепитав Пітер. 

Чарліна подумала: «Не певна, що мені подобається цей хлопець». 

— Ні, — сказала вона. — Бульки — то якраз я. Забулася і кинула у вогнище своє мило. 

— А, — проговорив Пітер. — Бо я подумав, що це виглядає так, ніби заклинання спрацювало не зовсім правильно. Тому й припустив, що ти теж учениця. Що ж, тоді доведеться почекати, поки все не вимилиться. Маєш щось їсти? Вмираю з голоду. 

Чарліна мимоволі зиркнула на торбу на столі та поспішно відвела погляд. 

— Ні, — проказала вона, — нічого. 

— А чим ти тоді годуєш свого песика? — не здавався Пітер. 

Чарліна подивилася на Приблуду, який заліз під стілець, щоб обгавкати Пітерів наплічник. 

— Нічим. Він тільки що з’їв половину пирога зі свининою, — сказала вона. — І він не мій песик. Це приблуда, якого дідусь Вільям узяв до себе. Його так і звати — Приблуда. 

Приблуда далі дзявкав. Пітер промовив: «Тихо будь, Приблудо», — а тоді потягнувся крізь бульбашкову хуртовину і повз свій мокрий жакет до Приблуди, який забився під стілець. Йому врешті-решт якось вдалося витягнути Приблуду зі схованки, і він піднявся, тримаючи песика догори черевом. Приблуда слабко дзявкнув на знак протесту, заворушив лапками і підігнув хвостик. Пітер відвів Приблудин хвостик набік. 

— Ти образив його гідність, — сказала Чарліна. — Поклади його. 

— Це не він, — озвався Пітер. — Це вона. І в неї нема ніякої гідності, правда, Приблудо?