Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Інші в кому видно іскру свободи і добра,  в їхніх очах можна навіть побачити якийсь відбиток вищих, світлих сил. Ті аа вечерю запросить, погрітися біля каміна або вогнища, запропонують. Вони може і не знають старовинного заповіту, як треба поводитись з непроханим гостем. Але відчувають що тільки так потрібно вчинити. І треба обігріти того хто блукав у пітьмі. Тому що в одну мить, він сам може стати таким же мандрівником, по тій чи іншій причині, і опинитись в краю чужому. По-різному буває, все залежить  від людини, і найголовніше, на скільки він людина.

У Тараса зникла з лиця, надмірність, та признаки насмішок. Поглянув в очі  своєму співрозмовникові.

- Ну сідай розкажи, що на духу, он ще залишилося що пожувати пригощайся, мене Тарасом звуть.

- Дякую добра людина.

Мовив Матвій, і всівся біля вогнища, тихо набиваючи свій шлунок, відмінним смаженим м'ясом, і не виказуючи погляду слідкував за Тарасом.

У даному випадки, Тарас злукавив, запрошуючи, просто погріється і поїсти незнайомого подорожнього. Тут він проявив хитрість військову.

Коли подорожній вже був біля багаття, тоді Тарас уміло міг метнути в нього сокиру, якщо він поведеться погрожуючи. Зайнявши руки подорожнього їжею він вже вигравав частку секунди, в сутичці у ближньому бою. І якщо у дивного гостя були спільники, то на одного стало б менше того, що був біля багаття. Сокира, що лежить біля ніг Тараса. І тільки чекала приводу, хоч щонайменшого кривого погляду. У таких місцях добрих мандрівників як живої риби в пісках. Може і буває десять але дуже мало. І звичайно, підпустив ближче до вогнища, щоб краще було роздивитись співрозмовника.

Тарас сидів, мовчки вдивляючись то у вогнище, то в Матвія, нічого незвичайного не відбувалося. І по малу він почав для себе вимальовувати портрет дивного гостя.

Мандрівник був високого зросту, худорлявий, якось занадто молодо він виглядав для людини, яка вирішила, відправиться в дорогу збирати мудрість. На вигляд він був не старший за самого Тараса, але волосся на подив було кольору топленого молока, не сивиною покриті, а більше з жовтим відливом. Скроні та потилиця в нього були начисто поголені, і  на шкірі голови були нанесені якісь символи. Таких символів, Тарас не бачив ні де.

- Вже тільки з цього можна припустити, що зовсім він не місцевий.

Волосся, які у нього були покривали голову від чола до маківки, але не розкидані по плечах, а акуратно сплетені в довгу косу. Очі були сріблястого кольору, може вже вицвіли від сонця або від побаченого. Але явно що з далеких земель очі не можна підробити.

Ні, з таким зовнішнім виглядом людей Тарас ніколи не зустрічав. Видно був він з далеких земель. На нім була сорочка грубох роботи сірого кольору пояс шкіряний з дрібними металевими вставками і коротка хутряна накидка.

І увесь цей образ доповнював дерев'яну палицю, яку він тримав постійно біля себе, навіть коли він приймав їжу палиця лежала на його схрещених ногах.

Сама палиця, була майстерно виготовлена, пара залізних не великих кілець з обох боків палиці. Напевне більш для краси, чим для якогось застосування. І ще була на нім вирізані  руни або щось того роду, по усій довжині, від краю кілець до краю. Хоч на перший погляд здається і не сильне дорогою, але є в нім щось.

- а це що за галча, запитав Матвій, вказуючи обгризеною ніжкою птаха на сплячого Лесика. І якось дивно примружився на те місце де відпочивало той самий галча.

- Цікаво про себе мовив Матвій.

- Що тут цікавого. Не зрозумів Тарас, лежить собі відпочиває, а ти як його взагалі побачив. Там же повна темрява, або ти за нами з далека стежив?

Немає чого мені Тарасе  за вами стежити, і не потрібно мені це, ти даремно мене підозрюєш в поганих помислах.

- Це Лесик, я його полювання вчу, та до справи залучаю. Заморився він, на земляних черв'яків весь день полював, один його трохи не задушив, добре що день був сонячний, поки душив так і засохнув на шиї. Така мерзенність ти б тільки бачив.

- Ні, щось зовсім не то  тут і недосвідченим поглядом все зрозуміло.

- Що зрозуміло. У подиві запитав Тарас.

- Ясне одно що страху натерпівся, он спить мертвим сном, а якщо розбуди його зараз враз закричить з переляку. Неспокійна доля. Треба час, на все треба час, все лікує час.

Тарас вирішив від нерозуміння вигукнути. Та що ти несеш? Але вчасно зупинився

промовив це тільки у себе в голові, ну не перепитувати дивака. Ось що він хотів цим сказати, нехай це залишається з ним, нема чого мені ще голову різним сміттям забивати. А раптом ще наслухаюсь всякого ляжу спати, а зранку в раз захочу по світу піти шукати чогось там, чого такі як він шукають. Ні, це не для мене і справи у мене, справи.

Тарас з Матвієм провели в неспішних розмовах пів ночі, розмовляючи. Матвій у свою чергу говорив більше про далекі країни, про традиції інших народів, як гостей зустрічають, та і казки у яких народів з якими сплетені. Говорив і досить дивні речі. Особливо розказуючи  про, казки для дітей.

Наприклад, в краях, де виріс Тарас, є міф історія може навіть билина. Про сонце, яке в один день втекло від своїх творців, не бажаючи своєї ноші нести. І борсалося по світлу молоде сонце, випалюючи все на своєму шляху без роздумів. Просто як мале дитя бешкетувало не розуміючи, що творить. А випалювало воно цілі народи. І посилали боги за ним своїх молодших братів.

Богів землі, богів лесу, і навіть богів війни. Але впорався з ним тільки бог підступності. Ось так, як не крути добро не завжди добро, а зло не завжди зло яке ми звикли бачити.

А ось в інших краях наприклад. Це не легенда і не бувальщина, а проста казка на ніч, щоб дітвору приспати. Про шматок хліба, який втік від баби з дідом.

- І сказав дід, випечи мені баба колобок.

У старої не було з чого його робити. Вона йому і прямо це говорить.

- З чого ж я тобі його випечу, в мене і нема з чого його тобі зліпити. Але все таки не в силах якось йому суперечити, вона йому зробила. З чого вона його робила, зрозуміло трохи далі. Ось коли баба його спекла він і втік від неї, прямо з під носа