Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

- Не пояснюватиму і не тлумачитиму, загалом скажу що тут я бачу.

Богами було створено ще не зріле сонце, яке своїми витівками багато бід натворило. А через що? Як думаєш? Запитав Матвій.

- Ну не розумне було, це сонце оскільки випалювало все на своєму шляху. Відповів Тарас.

- Ні, воно було розумне. Відповів Матвій з тонкою посмішкою дивлячись на Тараса.

- Ну, тоді ще занадто мале щоб розуміти, ту шкоду що робить своїм діянням.

- Гаразд, тебе не томитиму. Якщо ти вже так зацікавився цим прикладом. Так і бути трохи поясню, як розумію це я.

- Ну і як розумієш? Запитав Тарас, не приховуючи свого лютого інтересу.

- А ось так. Я тільки аналізую казку, і тільки те що почув, нічого не додумую.

По казці та на самому початку, було сказано зробити так і не інакше. Ну ти не молодий і у тебе на своєму шляху були воєводи і сотники. Яких не цікавить як ти зробиш їх завдання, покладене на тебе, але зробити потрібно обов’язково. Ти  я подивлюся мисливець.

- Так я мисливець сухо сказав Тарас.

Ось тобі завдання дали піти в ліс, де росте тільки бузина, зробити з бузини лук і стріли. Та ще підстрілити з нього зайця. Зможеш а?

- Ну як подивитися, але все таки це не так і неможливо, сказав Тарас.

- А якщо в тому лісі, зайці з розміром з добрий сарай? Зможеш такого підстрілити?

- Ні, не зможу, потрібно нормальна зброя і більше людей.

- Ось. Протягнув Матвій. Ось і суть всього.

- Чого всього?

- Бабці було дано нездійсненне завдання. Зробити колобок. А ось з чого його робити дід вже не морочився. Ось і вийшло щось з чимось. Воно від них і втекло.

- Так винен у всьому, воєвода, тобто дід, я так розумію? Сказав Тарас.

- Ти здивуєшся, але все таки ні. Сказав Матвій.

- Як ні, тож дід сказав бабці колобка

спекти, його уся провина. З нервовим невдоволенням сказав Тарас.

- Бабка винна. Сухо сказав Матвій, і не перебивай мене, відповів Матвій. Я тобі відразу і поясню хід моїх думок.

- Ось давай наведемо приклад. Давай з тебе візьмемо приклад, так тобі буде навіть зрозуміліший. Ось ти воював? Запитав Матвій Тараса.

- Та була справа. Відповів Тарас.

- Та чую що воював, так от. Якщо тобі говорить, скажімо, сотник, або хто вище по рангу. Штовхни цього хлопця показуючи пальцем на когось з натовпу. І ти його штовхнеш, штовхнеш навіть не роздумуючи. Та знаю, не відповідай, штовхнеш, звичайно.

- А якщо в тій же ситуації він скаже, щоб ти штовхнув сам себе, і так скажемо до крові розбив собі лоб.

Ось ти відразу це зробиш чи спочатку подумаєш?

- Подумаю, тихо сказав Тарас, бачиш не рівний бій в сутичці з розумними думками.

- Ось бачиш, ти думаєш тільки тоді, коли торкається твого лоба.

А думати треба завжди, і при будь-якій ситуації. І ніколи не бояться висловити своє бачення цієї ситуації. Усі ми люди, і ми можемо помилятися. А голова на плечах одна.

Так і бабка, не думаючи про наслідки. І зробила як їй сказали. У тих далеких місцях, де він пройшов, вигоріла земля і міста. Тільки піски залишилися, жовті піски.

Тарас.

- Так хто його зупинив? З нетерпінням запитав. Я ж говорив якийсь бог брехні. Але точно не скажу ти ж пам'ятаєш. Я тільки збирач знань. Але видно на цьому ми завершимо нашу бесіду.

Подув сильний вітер, піднявши вогняну мошку з вугілля вогнища, розкидавши їх на вологу траву. Без успішно намагаючись підпалити.

- Скільки їх там стоїть? Запитав Матвій у Тараса, рівним низьким голосом.

- Кого їх? Де стоять? Ти про що знову городиш, я спати лягаю, ти якщо хочеш ще посидь, замучив ти зі своїми загадками. Відповів Тарас сонним голосом.

- Хіба ти не чуєш? Ах та вибач, забувся я. Сказав Матвій.

Я бачу не дуже, але нюх мене ніколи не підводив, таким я уродився.

У нас гості!

- Людини три чотири за нами спостерігають, і вже якийсь тривалий час, і не підходять, чекають чогось. Не вірю, що у них добрі помисли. Кров на їх руках, засохла, не давно вони її проливали.

Вони озброєні, чую запах  метала. Підкралися по розумному, трималися за вітром, навіть звір їх би не учув. Якщо б не поривши вітру, який змістив повітряну масу може, і я б був би сліпий і їх не учув.

Тарас напружився, і став вдивляється в темряву.

- Як же я їх не помітив, розслабився вже від спокійного і поміряного життя. Сказав в пів-голоса Тарас, і почав в голові прокручувати усі можливі варіанти розвитку подій. Від доброї розмови, і дружньої зустрічі, до лютої битви та річок крові. Але друзі ніколи не крадуться в пітьмі, намагаючись себе приховати.

Ах ще Лесик спить, це нам не на руку, але зараз вже пізно його будити і пояснювати про нежданих гостей. Вони зрозуміють, що ми їх помітили, і нападуть відразу. Якщо таки хочуть нас атакувати. А вони хочуть.

Тоді складніше буде прикривати Лесика, і битися, а битись мабуть нам прийдеться. Тут і без нюху було зрозуміло. А доки вони не знають, що ми їх помітили. І доки ми готуємося хоч навіть морально, але все таки, їм нас вже не застати нас зненацька. Хоч щось на нашій стороні.

- У них немає стрілецької зброї, сказав Матвій, я не чую ні гусячого пір'я що вінчають смертоносні стріли, ні присутності будь-якого мага, тільки сталь і кров.

У нас є час щоб подумати, що будимо робити.

- а що тут думати? Трохи по голосніше зашипів Тарас крізь зуби. Багато думати теж не дуже добре, і не обдумавши теж можуть полетіти наші голови. Треба шукати золоту середину. Ти як думаєш або чуєш вони нам пирогів спекли і хочуть почастувати, ну тільки соромляться підійти привітається, а мечі і сокири це їм для того, щоб пиріг нарізати? Ну що ти пирогів не чуєш, нюхом своїм?

- Ні, не чую. Сухо відповів Матвій. З-під лоба подивився Матвій, відчуваючи якесь знущання з боку Тараса.

- Знаю таку мудрість військову, хто перший удар нанесе, той і кашу уплітатиме, а не в соплях валяться, як той що довго думав. Ну може і не дуже військова це мудрість. Але неважливо, я думаю треба бити першими, а там вже будимо розбирається є у них пироги або немає.