Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

5.2 Його дівчина

Олег

— Ти взагалі розумієш, що зараз зробив? — гримнув я, втупившись у брата.

Він знизав плечима, явно не розуміючи, чому я так розлютився.

— Я просто хотів дізнатися, що відбувається! Віка була в істериці, а тепер я бачу тут іншу дівчину…

— Це не твоя справа, Андрію, — рішуче перебив я. — Моє життя — мої рішення. І я не збираюся перед тобою виправдовуватися.

Він дивився на мене з недовірою, ніби намагався знайти пояснення моїм словам.

— То це серйозно? — зрештою запитав він.

— А якщо так? Що, тепер кожен мій крок треба узгоджувати з тобою чи Вікою? — я роздратовано провів рукою по волоссю. — Вона пішла, Андрію. Все скінчено.

Він зітхнув, але вже не сперечався.

— Ти просто міг би попередити…

— Я нікому нічого не винен, — відрізав я.

Я хотів піти, хотів заспокоїти Настю, але не знав, чи вона дозволить мені це зробити після такого. І від цього злість тільки зростала.

Андрій зітхнув і потер обличчя, ніби намагаючись переварити все, що почув.

— Гаразд, вибач. Я не хотів лізти, просто… Шкода, що так вийшло. Ви з Вікою були разом стільки років, і я думав…

— Що ми одружимося, заведемо дітей і проживемо життя, яке всі чекали від нас? — сухо перепитав я.

Брат знітився, але чесно кивнув.

— Віка цього хотіла.

— А я — ні, — відрізав я. — Я її не кохав, Андрію. Так, у нас були почуття, було звикання, були якісь зобов’язання, але кохання? Ні. Я довго закривав на це очі, і вона теж. Але так не можна.

Андрій мовчав, уважно дивлячись на мене.

— То ти тепер з тією дівчиною? З Настею?

Я на мить затримав подих.

— Я не знаю, ким вона стане для мене, але знаю точно: поруч із нею я відчуваю себе інакше. І мені цього достатньо, щоб не відпускати її.

Брат задумливо кивнув і потиснув мені плече.

— Ну що ж… Головне, щоб ти був щасливий. Але все одно тобі доведеться поговорити з Вікою.

— Я знаю, — зітхнув я. — Але зараз у мене є важливіша розмова.

Я повернувся і пішов до Настиної кімнати

Я тихо прочинив двері в її кімнату. Настя стояла біля ліжка, складаючи свої речі в невелику сумку. Її рухи були різкими, але я бачив, як тремтіли її пальці.

— Ти куди? — запитав я, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все стискалося.

Вона здригнулася, але не підвела очей.

— Я… Я не хочу створювати проблеми, Олеже. Це твій дім, твоє життя. Андрій правий, я тут чужа…

Я зробив кілька швидких кроків і взяв її за зап’ястя, змушуючи зупинитися.

— Ні. Не смій так говорити.

Вона нарешті подивилася на мене, і в її очах блищав сумнів, біль, невпевненість.

— Але ж Віка… ваші стосунки…

— Немає ніякого «ми» з Вікою, — я стиснув її руку трохи міцніше. — Все між нами закінчено. І це не твоя провина, Настю.

— Але…

— Ти не чужа тут, — м’яко перебив я. — Ти вже стала частиною мого життя. І я не хочу, щоб ти йшла.

Вона мовчала, кусаючи губу, розгублено дивлячись на мене. Я вдивлявся в її обличчя, намагаючись вловити хоч натяк на згоду.

— Залишся, — повторив я тихо, майже благально.

Настя важко зітхнула, а потім повільно кивнула.

— Гаразд.

Я відчув, як тепло розливається по грудях. Вона залишиться. І я більше не дозволю їй сумніватися в цьому.

Я не стримався. Відчувши, як Настя нарешті розслабилася, я нахилився й ніжно, але впевнено притягнув її до себе. Наші губи з’єдналися в поцілунку — м’якому, спочатку невпевненому, але з кожною секундою все глибшому й палкішому.

Я відчув, як її пальці тремтливо торкнулися моєї сорочки, ніби шукаючи опору. Моє серце билося швидко, а думки плуталися. Але я знав одне: я не відпущу її.

Коли ми розірвали поцілунок, я провів пальцем по її щоці й прошепотів:

— Тепер ти моя дівчина.

Настя здивовано кліпнула, а потім її губи знову розтяглися в усмішці.

— Це так працює? — жартівливо запитала вона.

Я всміхнувся у відповідь і впевнено відповів:

— Саме так. І якщо хтось скаже інакше — доведеться доводити ще раз.

Вона засміялася, ховаючи обличчя в мене на грудях, а я лише сильніше обійняв її, знаючи, що зроблю все, щоб ця мить тривала якомога довше.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍