Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

5.1 Перший поцілунок

Минув уже тиждень, відколи я працюю в Олега. Спочатку все здавалося складним і незнайомим, але тепер я майже звикла. Робота подобалася, колектив прийняв мене тепло, а Олег... Олег завжди підтримував, коли мені це було потрібно.

Я не пам’ятаю, коли востаннє почувалася так добре. У мене з’явився певний ритм життя: прокидатися вранці в цьому великому будинку, разом снідати, їхати на роботу, повертатися ввечері й бачити, як маленький клубочок шерсті радісно біжить мені назустріч. Це було тепло. Це було правильно. Це було… щастя?

Але водночас мене не покидало відчуття, що я тут затрималася довше, ніж мала б. Олег був дуже гостинним, ніколи не натякав, що йому щось не подобається, але я знала: це його дім. Його особистий простір, у який я увійшла, наче так і треба.

Можливо, варто почати шукати квартиру? Я не можу вічно користуватися його добротою. Це неправильно.

Я сіла на ліжко й подивилася у вікно. Там, за великим панорамним склом, вечірнє місто жило своїм життям.

— Що мені робити? — прошепотіла я, звертаючись скоріше до себе, ніж до когось іншого.

І чи справді я хочу йти?

Я вийшла з кімнати й попрямувала до вітальні, ледве стримуючи свої сумні думки. Там, біля вікна, стояв Олег. Він тримав у руках келих з водою й замислено дивився на місто.

Почувши мої кроки, він обернувся й усміхнувся:

— Привіт, Настю. Я якраз думав запропонувати тобі прогулятися. Вихідний, гарна погода — гріх сидіти вдома. Що скажеш?

Я на мить знітилася. Прогулянка з ним? Це було б приємно. Але…

— Дякую, Олеже, але я маю інші плани, — я зітхнула й опустила погляд. — Хочу витратити день на пошуки квартири. Я вже й так затрималася в тебе довше, ніж слід.

Його брови ледь помітно зійшлися на переніссі. Він уважно подивився на мене, наче зважував мої слова, а потім неспішно поставив келих на стіл.

— Ти справді так поспішаєш з'їхати?

Його голос був спокійним, але я відчула в ньому щось ще. Ледь уловиме розчарування? Чи, можливо, здивування?

— Просто... мені не хочеться зловживати твоєю гостинністю, — пояснила я, злегка стиснувши плечі. — Ти й так дуже допоміг мені.

Олег не відводив погляду.

— І це єдина причина? — м’яко запитав він.

Я не знала, що відповісти.

Я застигла, не знаючи, що сказати. Мовчала, розгублено кусаючи губу.

Олег мовчки підійшов ближче. Я відчула його тепло ще до того, як він зупинився прямо переді мною. Його очі дивилися в мої — темні, рішучі, сповнені чогось, що змушувало моє серце калатати ще швидше.

— Я не відпущу тебе, — його голос був глибоким, низьким, наповненим впевненістю, яка проймала мене до самих кісток. — Не зараз. І не потім.

Мої губи ледь відкрилися, але слова так і не зірвалися з них. А потім…

Його руки лягли мені на обличчя, великі, сильні, гарячі. Мить — і його губи знайшли мої.

По моєму тілу пробігла хвиля тремтіння. Це було неочікувано, але водночас правильно. Його поцілунок — наполегливий, пристрасний, такий, що змушував мене забути про все.

Я не опиралася. Я не могла. Бо десь глибоко всередині я знала: я теж не хочу йти.

Його губи ставали все більш вимогливими, а руки міцніше притискали мене до себе. Я тонула в цьому поцілунку, втрачала відчуття реальності. Серце шалено калатало, а коліна слабшали, змушуючи мене мліти в його обіймах.

— Ти мені подобаєшся, — прошепотів він між поцілунками, ніжно проводячи пальцями по моїй щоці. — Дуже…

Я не могла відповісти, просто глянула на нього широко розплющеними очима, а потім знову відчула його губи. Це було занадто гарно, занадто хвилююче, щоб бути реальним.

Аж раптом пролунав різкий звук — дзвінок у двері.

Ми обидва завмерли. Олег зітхнув, опускаючи голову мені на плече, ніби намагаючись утримати цю мить трохи довше.

— Чорт, — буркнув він неохоче, проводячи рукою по моїй спині.

Я лише мовчки кліпнула, ще не до кінця оговтавшись. А він, випустивши мене з обіймів, із помітним роздратуванням попрямував до дверей.

Я стояла посеред вітальні, ще не до кінця оговтавшись від поцілунків Олега, коли почула, як він відчиняє двері.

— Ти знущаєшся? — голосно промовив чоловічий голос. — Олеже, що, чорт забирай, відбувається?Ти розірвав заручини, і Віка у розпачі! Вона дзвонила мені, бо ти її ігноруєш. Ти хоч розумієш, що наробив?

Я почула, як Олег важко зітхнув.

— Це було неминуче, — його голос звучав втомлено, але твердо.

— Неминуче? — у голосі чоловіка чулася злість і подив. — Чому? Через неї?

Я відчула, як на мене падає його погляд, і повільно повернула голову. Переді мною стояв високий чоловік із пронизливим поглядом, що уважно мене розглядав. У його очах спочатку з’явилося здивування, потім — розуміння, а далі… щось інше.

— То ось воно що… — тихо промовив він, переводячи погляд з мене на Олега.

Я відчула, як обличчя запалає жаром. Погляд брата Олега буквально свердлив мене, і я не знала, куди подітися. В повітрі зависла напруга, яку я не могла витримати.

— Вибачте… я, мабуть, зайва тут, — пробурмотіла я, дивлячись кудись у підлогу.

Олег повернувся до мене, його очі сповнилися тривогою.

— Настю…

— Ні, справді, — я зробила крок назад, розгублено хапаючи себе за рукави светра. — Я і так занадто довго тут залишалася. Це було помилкою… Мені потрібно знайти собі місце.

Я більше не могла залишатися під цими поглядами. Різко розвернувшись, майже вибігла з вітальні і зачинила за собою двері кімнати. Серце скажено калатало в грудях, пальці тремтіли.

"Це все неправильно… Я не мала дозволяти собі щось відчувати", — подумала я, опустившись на край ліжка.

Здається, цього разу мені справді варто піти.

***

Не забувайте підписатись на мою сторінку )

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍