Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

class="p1">Офіцери служби безпеки по всьому Офісу відчиняли сейфи зі зброєю та зносили автомати для Зеленського з помічниками. Більшість з них і гадки не мала, як поводитися зі зброєю. Одним з небагатьох, хто це вмів, був Олексій Арестович, президентський речник[29], який колись служив у військовій розвідці України.

— То була цілковита божевільня, — казав він мені. — Автомат кожному.

Складена на підлозі поруч із бронежилетами зброя не надто допомагала вгамувати паніку, що наростала серед співробітників. Вони юрмилися по кабінетах і бігали коридорами, намагаючись зрозуміти, що відбувається ззовні, чи далеко просунулися росіяни, і чи має Україна можливість їх зупинити. Кімнати пульсували чутками, почерпнутими із соцмереж упереміж з уривками інформації від військових джерел та іноземних спецслужб. Одне наполегливе попередження свідчило про те, що в самому центрі столиці будь-якої миті висадяться на парашутах російські десантники.

У половині міста, розповідав мені Арестович, «не було укріплень»:

— Жодного бетонного блока, жодного протитанкового загородження. Нічого.

Саме йому як речникові президента з військових питань випало з’являтися у пресцентрі та запевняти громадськість у тому, що все під контролем, що росіяни припустилися страшенної помилки, їх скоро відкинуть.

— Я став національним заспокійливим, — ділився Арестович.

Ця роль добре йому пасувала. Понад десять років він грав в акторській трупі київського театру-студії «Чорний квадрат», відомого своїми імпровізаціями. До того ж мав зовнішність і апломб таємного агента і м’який заспокійливий голос; цей голос незабаром почав символізувати відчуття спокою, яке намагалася навіяти команда Зеленського на тлі жахливих подій навколо.

— Маєте зрозуміти ось що, — переконував народ України Арестович того дня під час чергового брифінгу. — Двохсот тисяч солдатів, що їх Путін зібрав на кордонах України, недостатньо для атаки, окупації й так далі. Усе, на що вони можуть розраховувати, це паніка.

Києвом паніка вже оволоділа. Пізніше мер оцінив, що половина мешканців — близько двох мільйонів людей — покинули столицю. Хто не міг чи не хотів утікати, шукав захисту в метро, підземних укриттях і підвалах. Вулицями урядового кварталу від будинку до будинку ходили українські військові, шукали оселі російських диверсантів і наполегливо радили жителям евакуюватися. Запаркованим біля Банкової авто з надто затемненим склом силовики били вікна й перевіряли, чи немає в салоні вибухівки та зброї.

Хоч би якими упевненими намагалися видаватися президент і його речники, команда готувалася до найгіршого. Один з юридичних помічників, Андрій Смирнов[30], попередив Зеленського, що росіяни можуть дистанційно зламати судову систему України й почати видавати ухвали з метою узаконити окупацію чи підірвати владу президента. Щоб цьому запобігти, Смирнов зі співробітником служби безпеки поспішили до будівлі суду в центрі Києва, вдерлися туди крізь двері та вирвали дроти з комп’ютерних серверів — правовий еквівалент підриву моста для затримки просування ворожих танків[31].

— З перспективи розподілу влади такого, напевно, не слід робити, — пізніше казав мені Смирнов. — Утім, часи були надзвичайні.

За наказом президента військові та поліція у Києві почали спорожняти свої склади й видавати автомати місцевим жителям. Метою було підготувати столицю до партизанської війни. До того ж командири боялися, що арсенал потрапить до рук ворога.

— Якби ми не роздали зброю, — пояснював міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, — росіяни швидко б нею заволоділи.

Дійсно, один склад у північному передмісті Києва спорожнів, коли до його території підійшли російські війська.

В іншій частині міста, приблизно за три кілометри від Банкової, з подвір’я Міністерства оборони й Генерального штабу здіймалися клуби диму від вогнищ. Вище командування надало наказ знищити секретні документи, які зберігалися в штаб-квартирі — комплексі неокласичних будівель, пофарбованих у ніжно-блакитний колір. Єдиним способом позбутися такої кількості тек за лічені години було їх спалити[32]. Однак для цього не підготували ні засобів, ані планів. Керівництво не очікувало, що у перший же день вторгнення росіяни кинуться просто на Київ. Тепер начальству спало на думку, що їхні кабінети разом з паперами та архівами може захопити ворог. Повсюдно у комплексі групи чиновників з солдатами почали вивантажувати документи із шаф, складати у коробки та зносити їх на подвір’я, де просто на землі розпалювали багаття. Решту дня крізь вікна міністерства просочувався дим, а довкола будівель осіннім листям кружляв попіл, на поодиноких недопалених шматках досі виднілися бліді рядки секретного тексту.

* * *

Тим часом міністр оборони Олексій Резніков[33] роз’їжджав містом разом зі своїми охоронцями, підтримуючи постійний зв’язок з Офісом Президента.

— З міркувань безпеки я не міг залишатися на одному місці, — розповідав мені Резніков. — У Києві діяли ДРГ, диверсійно-розвідувальні групи. Ми всі це розуміли.

Такі групи, як вважалося, були таємними агентами ворога й складалися з російських спецпризначенців та місцевих колаборантів. Вони, на думку Зеленського та його уряду, прибували до Києва заздалегідь, вивчали цілі, готували по всьому місту схованки зі зброєю.

— Уже рік тому ці люди винаймали квартири у різних місцях, орендували будинки, — казав Зеленський. — Були готові розпочати роботу як окупанти.

По обіді у день вторгнення Зеленському з різних джерел почали надходити повідомлення про дії диверсійних груп, від чого складалося враження, ніби ворог уже в столиці та наближається. Це й могло бути їхньою метою, припускає Резніков. Якщо не вбити чи полонити Зеленського, то викликати в нього паніку й змусити тікати.

— Тактикою росіян було виштовхати президента з Києва, — говорив Резніков. — Випробовували нас на міцність.

Якоїсь миті північний фасад Генерального штабу прошила черга з куль, на паркетну підлогу посипалися друзки скла з вікон. Вогонь, схоже, вели з житлового комплексу, з веж Мангеттен-Сіті, трійки напівзведених хмарочосів з іншого боку залізничних колій. Вежі тоді не мали охорони. Будь-хто міг зайти на будівельний майданчик, видертися сходами на верхні поверхи та знайти для снайпера чи автоматника зручне місце з прекрасною видимістю на Міністерство оборони. З першими пострілами працівники в будівлі поховалися за столами та стінами. Дехто схопив автомат Калашникова, почав відстрілюватися в бік хмарочосів.

— Я їм кричала: хоч вікна відчиніть! — згадує одна зі співробітниць, Людмила Долгоновська; вона переживала через лютневий вітер, що задував крізь розбиті шибки.

Якийсь час над міністерським футбольним полем свистіли кулі. На лінії вогню опинився офіс Міністерства інфраструктури на проспекті Перемоги[34]. Туди влучило кілька випадкових куль, розбило вікна на четвертому й п’ятому поверсі. Ніхто не постраждав. Пізніше українські силовики обшукали вежі Мангеттен-Сіті та не знайшли жодних слідів російських диверсантів або їхніх вогневих позицій. Утім, інцидент посилив загальну параною в Києві.

Увесь день в соціальних мережах з’являлися новини про перестрілки з російськими силовиками поблизу середмістя. Одне повідомлення стверджувало, що бойовик-одинак відкрив