Читати книгу - "Наречена з дна озера сліз, Лідія Вікола"

8.

— Ти робиш величезну помилку, цей жнець тобі не допоможе,— раптом почула знайомий голос. Генрі? Здається, у мене почались глюки.

— А ти ще хто такий? — ледве не підскочив на місці магістр, витріщаючись на нього.

Ефектній появі шефа міг би позаздрити будь-який ілюзіоніст. І якщо б він не виник буквально з повітря, то ніхто б не запідозрив, що перед ним стоїть не жива людина з плоті і крові, а потойбічна істота. Хіба що його одяг за модою позаминулого століття, видавав у ньому чужинця. В руках шефа була… книжка? Краще б вже зброю прихопив, чесне слово!

— Я начальник Відділу збору і розподілу пропащих душ у цьому регіоні. А вона — моя підлегла, тож дуже добре знаю її можливості. Вона — профнепридатна. За п’ятдесят років змогла вполювати менше десятка душ. Найгірший показник виконання плану за всю історію існування Відділу.

Якби мала голос — то закричала б. Якщо Генрі вибовкає цьому садисту всю правду про мої «особливості», то що спинить недомагістра від того, щоб замість мене ув’язнити і катувати ще когось із наших?

Чолов’яга криво посміхнувся та з недовірою поглянув на шефа.

— І саме тому прийшов за нею? Звучить не переконливо.

— Я відповідаю за добробут своїх працівників, — голос шефа звучав спокійно, але я відчувала як важко давався йому цей показний спокій. — Якщо з нею щось станеться, у мене можуть виникнути проблеми з моїм керівництвом. Сам розумієш, негативна статистика на кінець року нікому не потрібна. Так що, якщо ти її відпустиш, то можу запропонувати тобі дещо.

Антоніус здається відчув, що шеф — це набагато цінніша здобич, ніж я.

— Пропонуєш угоду? Що ж, якщо ти погодишся зайняти її місце, то гадаю, ми зможемо домовитися, — вишкірився псих.

Ні, тільки не це! Невже Генрі погодиться на це божевілля?

— Місце у клітці? Ні, дякую, — слава Богу, завжди вірила у шефів здоровий глузд. Але не встигла про це подумати, як він додав: — Я надаю перевагу фрілансу. Крім того, у мене багато справ на основній роботі. Але якщо ти ввімкнеш голову, то зрозумієш, що жнець у клітці тобі ні до чого. Тобі ж не щодня будуть потрібні душі? Та й специфіка роботи саме нашого відділу полягає в тому, що ми можемо забрати душу лише того, хто добровільно вирішив накласти на себе руки. Ну і не забувай про Договір про неконкуренцію — ми працюємо тільки в цьому регіоні. Так що, жнива у нас не щодня. Тих, хто помер власною або насильницькою смертю, ми не чіпаємо. Наші дороги — лише для самогубців.

— То що ти пропонуєш?

— Приноситиму тобі душі. Як ти і хотів. Коли буде потрібно, просто поклич і я прийду.

— Обіцяєш?

Я замотала головою, але шеф на мене навіть не глянув. Простягнув свою руку чолов’язі і той потиснув її.

— У тебе досить міцне рукостискання, як для мертвяка, — скривився той. — У мене навіть поріз на долоні відкрився.

— А тепер відкрий пентаграму, — проігнорував його репліку шеф. І чому донедавна я вважала його розумним?

Магістр, задоволений таким перебігом подій, підійшов до пентаграми і стер ногою одну з ліній.

— Можеш виходити, любонько, — вишкірився він. — Вважай, що тобі пощастило. Прийшов хоробрий герой і врятував тебе від біди.

Я зробила крок за межі пентаграми, не зводячи очей з шефа.

— Навіщо ти це зробив? — прошепотіла, як тільки до мене повернувся голос.

— Не переживай за мене. Повертайся додому.

— Ні! Я без тебе нікуди не піду! — як тільки Генрі міг подумати, що я залишу його наодинці із цим божевільним?

— Це так мило! — глузливо посміхнувся нам магістр. — Двоє голубків не можуть розлучитися. Та хіба я проти? Можете залишитися тут двоє і по черзі ходити на полювання за душами.

— Ми домовлялися трохи не так, — промовив Генрі і раптом зі всієї сили вдарив його книжкою, яку тримав у руках. Ого! А я і не знала, що така взаємодія примари з живою людиною в принципі можлива. Магістр, втративши рівновагу, влетів прямо у контур пентаграми, добряче приклавшись головою до стіни та, здається, втратив свідомість. Далі шеф взяв до рук крейду і швидко домалювавши стерту лінію, запечатав малюнок… кров’ю? Звідки у примари кров?

— То не моя, то його, — відповів він на мій ошелешений погляд. А тоді продемонстрував власну долоню, перемазану кров’ю магістра.

— Вирішив, що може знадобитися, — посміхнувся він. — А тепер ходімо звідси, — промовив Генрі, відкриваючи портал та хапаючи колбу. — Треба ще буде розібратися яким чином заборонений артефакт потрапив у руки цього психа, — пояснив він.

— А що буде з ним? — кивнула на непритомне тіло у пентаграмі.

— Про нього подбають, я вже відіслав повідомлення щодо інциденту нагору, — заспокоїв мене шеф. — І здається, знайшов розвагу нашим ревізорам. Погодься, таким займатися набагато цікавіше, ніж досліджувати чому якийсь жнець не виконує план по збору душ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍