Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

6

Наступні дні після сварки у вітальні тяглися, як натягнута струна — готова тріснути від найменшого дотику. Максим ходив по будинку, ніби привид — мовчазний, напружений, із очима, що палахкотіли невгасимим вогнем. Його гнів не згасав, а лише розростався, як бур’ян, що чіпляється за все живе. Він почав стежити. Спочатку це були дрібниці: погляди на її телефон, коли вона залишала його на столі, спроби вгадати пароль. Він перепробував усе — її день народження, улюблені цифри, навіть випадкові комбінації, але одного вечора, коли вона спала у своїй кімнаті, його осінило. Дата їхнього весілля. Він ввів цифри, екран розблокувався, і його серце стиснулося від суміші тріумфу й болю.

Він гортав її месенджери, шукаючи хоч щось, і знайшов — чат із Вадимом. Повідомлення були короткими, але для Максима вони горіли, як факели. “Чекаю на реванш, красуне,” — писав Вадим. “Тільки якщо навчиш мене не ганьбитись,” — відповідала вона, додавши смайлик, що сміється. “Ти й так гаряча, навіть коли програєш,” — відписав він. Максим стиснув телефон так, що кісточки побіліли, його подих став уривчастим, а гнів рвонув у груди, як лава. Флірт — так він це бачив, і кожне слово різало його, як ніж. Він кинув телефон назад на тумбочку, але той чат усе ще палахкотів у його голові.

Удень він почав вивідувати більше. У п’ятницю в офісі Зоряна сиділа в своєму кабінеті, гортала документи, її пальці постукували по столу в ритмі думок. Максим підійшов до столу Микити — асистента, чий маленький стіл стояв у коридорі неподалік її дверей. Микита, високий хлопець із втомленими очима, підняв голову від ноутбука, його брови здивовано вигнулися.  

— Який у неї графік на сьогодні? — кинув Максим глухо, його руки сперлися на край столу.  
— Усе в робочому чаті, Максиме Петровичу, — відповів Микита, знизавши плечима. — Там видно: наради, дзвінки, нічого нового.  

Максим стиснув щелепу, його погляд буравив хлопця, але той лише відвів очі, повертаючись до роботи. Максиму цього було мало — він хотів знати все, кожен її крок, кожну хвилину. Він відійшов, але його думки крутилися навколо одного: вона щось приховує.

Того ж вечора напруга дійшла до краю. Зоряна сиділа в своїй спальні, гортала стрічку у смартфоні, коли вирішила піти до ванни. Вона залишила двері прочиненими, її кроки стихли в коридорі. Максим, який досі гудів від підозр, зайшов до її кімнати. Його погляд упав на її сумку, що лежала на кріслі. Він підійшов, його пальці тремтіли, коли він розстебнув блискавку й почав ритися — швидко, незграбно, шукаючи хоч щось: записку, чек, слід. Він витягнув її записник, гортав сторінки, коли двері ванни рипнули.  

Зоряна вийшла, загорнута в халат, її волосся було вологим після душу. Вона завмерла на порозі, її очі звузилися, коли побачила його з її сумкою.  

— Що ти шукаєш, Максиме? — спитала вона, її голос був легким, але з гострим краєм.  

Він різко випростався, записник випав із рук на підлогу, його очі спалахнули гнівом.  
— Твоєї совісті! — гаркнув він, його голос прорізав тишу, як удар.  

Вона розсміялася — дзвінко, зухвало, її голова відкинулася назад, а вологе волосся блиснуло в світлі лампи.  
— Ти смішний, коли злишся, — сказала вона, її тон був грайливим, але з ноткою отрути.  

Ці слова стали для нього вибухом. Його обличчя перекосилося, щелепа затремтіла, а руки стиснулися в кулаки. Він рвонув до стільця біля її столу, схопив його за спинку і з усієї сили гепнув об підлогу. Дерево тріснуло, ніжка відлетіла в кут, а звук удару рознісся по кімнаті, як постріл. Зоряна здригнулася, але її очі блиснули — не страхом, а тріумфом. Вона ступила вперед, її постать була прямою, як лезо, і подивилася на нього зверху вниз.  

— Що, полегшало? — спитала вона тихо, її голос був холодним, але з ледь помітною насмішкою.  

Він не відповів, лише важко дихав, його груди здіймалися, а погляд буравив її, як свердло. Вона повернулася й пішла до дверей, її босі ноги тихо ступали по підлозі, залишаючи його одного серед уламків стільця. Зоряна ще не усвідомлювала, що її насмішка — це гра, небезпечна й палка, яка тільки розпалювала його божевілля. Але вона відчувала владу — гостру, п’янку, і це гуділо в її жилах.

 

Субота дала Максиму короткий перепочинок від її присутності. Він сидів у пабі з друзями, де повітря пахло хмелем і сигаретним димом, а гомін голосів зливався з глухим стуком кухлів об столи. Навколо — Михайло, Захар і Костя, старі товариші, які знали його ще з тих часів, коли він не був таким напруженим. Пиво стояло перед ним, але він ледве торкався до нього, його пальці стискали телефон, де він раз у раз перевіряв додаток стеження — значок показував, що Зоряна зараз у центрі міста, десь із подругами. Він установив його, коли вдалось розблокувати її смартфон.

 

Михайло, широкоплечий і завжди веселий, пирхнув, помітивши його погляд на екран.  
— Ти серйозно стежиш за нею через додаток? — спитав він, його сміх був гучним, як грім. — Чувак, ти як шпигун із третьосортного кіно!  

Максим стиснув губи, його очі звузилися.  
— Не твоя справа, — процідив він, його голос був різким. — П’єш? То пий далі.  

Захар, спокійніший і розважливіший, нахилився вперед, його рука лягла на плече Максима — міцно, але дружньо.  
— Ти заходиш надто далеко, тобі так не здається? — спитав він тихо, його тон був серйозним.  

Максим скинув його руку, його погляд спалахнув.  
— Не здається, — кинув він глухо.  

Захар відкинувся на спинку стільця, його брови піднялися в сумніві.  
— Ти серйозно? Це не нормально, Максе, — сказав він, його голос став різкішим. — Ти ж недавно її ігнорував, бачити не хотів, ледь не зраджував. А тепер що? Мені цікаво, що змінилось.  

Максим стиснув кулаки під столом, його щелепа затремтіла.  
— Вона моя дружина, — відрізав він, його голос був низьким, але палаючим. — І це нормально, що я маю знати, де вона і що робить.  

Костя, вічно в роботі, підключився до розмови, гортаючи телефон. Він щойно прочитав повідомлення в робочому чаті й вирішив додати жару.  
— Зоря стала твоєю дружиною, — він наголосив на слові “твоєю”, — після переїзду того… як його… Василя?  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍