Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

∞8∞

БОГДАН

Приїхавши за потрібною адресою, я вкотре задав собі логічне питання: «Навіщо я все це починаю?» Адже не дитина, й самообманом ніколи свідомо не займався. Я хочу цю жінку. У мене немає часу на стосунки. Два факти, які взаємовиключають один одного. Та все ж — я тут, прикриваю своє бажання зблизитися банальною турботою. Прийшов залицятися, але замість квітів і вина несу мандарини й Терафлю.

Сумніви гризли мене, поки закривав авто, супроводжували в ліфті, не покидали перед її дверима — і вмить зникли, коли я побачив її. Оля була ніжна, тендітна й домашня. Сіро-рожева піжама, її розкішне волосся, закручене в недбалий пучок, боса й налякана. Останнє спостереження мені не сподобалося.

— Доброго дня. Прошу вибачення, що без попередження. Я тут на прохання вашої подруги. Привіз продукти й ліки.

Оля мовчки кивнула й відійшла з проходу.

— Прошу.

Я роззувся, зняв верхній одяг і пішов у напрямку кухні. Оля мовчки почимчикувала за мною. Приголомшена чи змучена хворобою? Поставив пакети на стіл, вона в нерішучості зависла в дверях. Кілька хвилин ми мовчки грали в дивоглядки. Здавалося, вона щось вирішувала для себе. Можливо, її гризли ті самі сумніви, що й мене. А може, думала, як ввічливо мене випровадити. Обидва варіанти були можливі. Я використав цей час, щоб ще раз на неї подивитися.

Мені подобалася її тендітність, враження, що вона потребує захисту й підтримки. Я бачив багато таких жінок у своїй юридичній практиці. Але тоді у мене була Маша. Моя дружина — гаряча зовні й холодна всередині. Тепер я сам. І це почуття до Олі — нове. Домашній вигляд, спокій, справжність. На відміну від моєї колишньої, яка навіть після народження дитини не дозволяла побачити себе без макіяжу й ідеальної зачіски, Оля не ховалася за масками. І це підкуповувало.

На кухні було прибрано. Відчувався комфорт і затишок.

— Будете каву чи чай? — таки на щось зважилась.

— Каву, якщо вам не важко, — зробив свій умовний крок назустріч. Я вже тут, програв своїм бажанням, визнаю й приймаю це — я хочу її біля себе.

Внутрішні протиріччя нікуди не ділися. Частина мене хоче просто кави й тиші, інша — вже уявляє її тіло під моїми руками. Я втомився від цієї внутрішньої боротьби. Але навіть зараз, сидячи навпроти неї, не знаю, чого хочу більше — втекти чи залишитися назавжди. Чи не роблю я нову помилку, захоплюючись жінкою, про яку майже нічого не знаю? Чи вдасться мені побудувати з нею такі стосунки, щоб вони не завадили мені повернути довіру моєї дитини? Серце гупає, скроні здавлює невидимим обручем, а на плечах — вага всього світу. Дивлюсь на Олю, яка заходилася біля плити, спостерігаю за її рухами — й заспокоююсь. Чому на цій чужій кухні я почуваюся комфортніше, ніж у рідній оселі? Чому мені зараз так тепло?

Я знову можу мислити раціонально, не витрачаючи сили на те, щоб відмахуватися від нав’язливих думок. Отже, повернімось до головного: вона мене приваблює, і я її хочу. Залишилось знайти відповіді на два важливих питання — що вона собою являє і на який формат стосунків я готовий.

Оля все ще біля плити, тож я можу більш прискіпливо її оглянути. Вона не виглядає хворою. Має сили не лише замовити ліки, а й спокійно сходити по них сама. Висновок напрошувався сам собою — покупки були приводом. І на мене чекали. Це було запрошення.

Залишилося зрозуміти: хто переді мною — досвідчена спокусниця, що прагне пригод, чи жінка, яка шукає стабільності, дому, дітей. Перше — підходить. Друге — я не потягну. У пріоритеті — дочка.

Оля поставила переді мною філіжанку кави й піалу з цукерками.

— Цукор? Молоко? — вона метушилася, схоже, не знаючи, як зі мною поводитись. Враження, що моя компанія її тяготить. І все ж, коли гість небажаний — його не пригощають кавою з цукерками.

— Ні, дякую.

Собі вона налила каву в більший кухоль і додала холодного молока. Точно не хвора — ще одне підтвердження моїх здогадів.

Пили каву мовчки. Я продовжував на неї дивитися. Вона — куди завгодно, тільки не на мене.

— Ви мені подобаєтесь, — нарешті сказав. Обходити гострі кути — не мій стиль.

Вона ледь здригнулася, почувши моє зізнання. Підняла на мене широко розплющені очі. Шокована? Налякана? Що з тобою, дівчино, і як тебе розгадати?

— Я буду відвертим, — продовжив, плавно перейшовши на «ти». — У мене зараз немає ресурсу для серйозних стосунків. Шлюб, сім’я — не для мене. Не зараз.

— І що ти пропонуєш? — її голос був тихим, напруженим.

— Дружбу… з привілеями, — дозволив собі легку усмішку. Колись почув таке в серіалі. Та одразу зібрався — це серйозні переговори. Маю небагато, що можу запропонувати, але кажу щиро.

— Зустрічі. Спілкування. Відкритість. Секс, — чесно перерахував свої потреби.

Оля мовчала. Осмислювала почуте. Чи не сприйме вона мою відвертість за грубість і нахабство? Принаймні очей не відводить. І я бачу в них не злість чи образу, а сумніви. Вона зважується — я зачепив її.

— Для мене це дивно. Я ніколи не мала таких стосунків...

Її голос — тихий, нерішучий. Вже подумки прийняв поразку. Та вона продовжила вже більш рішуче:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍